Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей

32. Доречно тепер, на мій погляд, розповісти вам, що вимагалось від мене на новій службі. Щоранку мій хазяїн, навантаживши мене різною городиною, гнав у сусіднє місто, де він збував товар продавцям, а потім сам сідав на мою спину й вертався у свій городець. У той час, коли він копав, садив, поливав або, згинаючись, виконував якусь іншу городницьку роботу, я собі відпочивав і заживав повного спокою. Так минав день за днем, відповідно до розміреного бігу небесних світил, аж поки спливла визначена кількість днів і місяців і минула осінь, щедра на втіхи та вино, і пік знову, не похилився до зимового інею Козерога(23). Тоді внаслідок безупинних дощів та росистих ночей, перебуваючи під відкритим небом у стайні без даху, невимовно я мерз. Мій хазяїн був такий бідний, що не міг навіть для себе, не кажучи вже про мене, придбати в'язанку соломи чи благеньке покривало. Жив. від, задовольняючись злиденним куренем із гілок. До того ж я знемагав, чалапаючи вранці по холодному болоті і наступаючи на гострі колючки льоду, та й голодував, бо не міг наситити шлунок звичайним для нього кормом. Щоправда, і в мене, і в мого хазяїна їжа була одноманітна й однакова: стара і несмачна салата, що переросла й перетворилася в схожий на мітлу стовбур з гірким і гнилим смаком.

33. Однієї безмісячної ночі під'їхав до нашого городця на коні, що вже ледве волочив ноги, якийсь громадянин із сусіднього села. Збився він у темноті з дороги і промок [166] до нитки від зливи. Прийнятий гостинно, як і вимагали цього пізня пора й негода, він знайшов невибагливий, але необхідний притулок. Бажаючи віддячити добросердому господареві, він при від'їзді обіцяв дати йому із своїх запасів трохи зерна та олії, а також два жбани вина. Коли той від'їхав, мій хазяїн, не гаючи часу, бере мішок і декілька порожніх бурдюків, сідає на мене верхи й вирушає в дорогу за 60 стадіїв(24). Подолавши цю відстань, ми прибули до-вказаного нам помістя. Там привітний господар відразу пригощає мого хазяїна розкішним сніданком. Коли вони так одну за одною вихиляли чарки, сталося дивне диво. Одна курочка, відділившись від решти курей, почала бігати по подвір'ю й голосно кудкудакати, немов сповіщаючи, що хоче знести яйце. Господар глянув на неї й сказав: «Моя ти дорога і плідна служнице! Скільки часу ти вже годуєш нас своїми плодами! І тепер, видно, хочеш піднести нам закуску.- А далі він заволав: - Гей, хлопче, постав-но в куточку кошик, нехай кури несуть яйця.- Слуга виконав розпорядження, але курочка не пішла, на звичне місце, а біля самих ніг свого хазяїна знесла передчасний плід, який сильно стурбував його: Бо не яйце знесла вона, як можна було сподіватися, а готове курчатко, з пір'ям, кігтями, очима, яке вже вміло пищати і одразу ж почало бігати за матір'ю.

34. Але на цьому не кінець, бо незабаром сталася ще більша дивина, яка, зрозуміло, всіх надзвичайно перелякала. Прямо під столом, на якому лежали рештки сніданку, трісла земля, і із щілини приснув рясний струмінь крові. її бризки, спадаючи вниз, заплямували весь стіл. У цей мент, коли всі, заціпенілі від такого подиву, тремтять і дивуються лиховісним знаменням, прибігає хтось із винного погребця з повідомленням, що все вино, налите колись у бочки, кипить і шумить від високої температури, немовби хто розпалив під ними вогонь. У цей же час побачили також лисицю, яка з подвір'я несла в зубах неживу змію; а з морди сторожового собаки вискочила зелена жаба, на самого ж собаку накинувся баран, який стояв поруч, і вмить перегриз йому шию. Хазяїна і всіх домашніх надзвичайно схвилювало стільки різних лихих призвісток. Вони розгубилися й не знали, що їм роби--ти в першу чергу, а що пізніше; кого з небесних богів умилостивити більше, а кого менше; скільки жертв і яких саме треба принести їм, щоб відвернути їхні погрози(25). [167]

35. Поки всі, заціпенілі від жаху, чекали-появи нового страшного лиха, вбігає якийсь раб і повідомляє про нечувані, приголомшливі страхіття, які щойно випали на долю хазяїна дому. Було в нього троє дорослих синів, освічених і надзвичайно чесних хлопців. Тим-то він почував себе дуже щасливим. Ці юнаки приятелювали віддавна з одним бідняком, що жив у скромній хатині. На нещастя, його манюсінька садиба межувала з розлогими й добре оброблюваними ланами багатого й молодого сусіда-землевласника, який, зловживаючи славою свого старовинного роду і використовуючи свої зв'язки, робив у місті все, що хотів. Він ставився вороже до бідного сусіда й робив йому різні капості на кожному кроці: то дрібну худобу йому винищував, то биків викрадав, то неспілі ще хліба топтав. Коли таким чином він позбавив його збору врожаю з поля, тоді вирішив зовсім вижити бідняка з ділянки і, подавши з цією метою-пустий позов у суд за межу, вимагав усієї землі для себе. Тоді селянин, до речі, людина несмілива, вже і так розорений зажерливістю багатія, хотів був затримати для себе принаймні клаптик батьківської землі для могили. У повному відчаї він запросив багатьох зі своїх друзів, щоб свідчили в позові про межу. Між іншими з'явились і ці троє братів, здоб хоч чим-небудь допомогти другові в біді.

36. Але навіжений сусід ні трохи не злякався, ні навіть не збентежився від присутності стількох громадян. Він не тільки не відмовився від своїх грабіжницьких зазіхань, а й удався до обурливих розпатякувань. Коли ці спокійно виклали справу і намагалися ввічливістю втихомирити його буйну вдачу, він раптом, врочисто присягаючись своїм здоров'ям і життям дорогих йому осіб, нахабно заявляє, що він свище на присутність стількох посередників, одним словом, скаже своїм рабам витягнути сусіда з його хати і прогнати світ за очі. Ці слова вкрай обурили присутніх на суді. Тоді один з трьох братів, не вагаючись, сміливо відповів, що даремно він, покладаючись на своє багатство, погрожує їм з такою самовпевненою пихою, бо безстороннє правосуддя захищає й бідняків від свавілля багатіїв. Оливою - для полум'я, сіркою - для вогню, бичем - для рук Фурій(26),- ось чим були ці слова для лютості цього чоловіка. Не тямлячи себе, він закричав, що звелить усіх вивішати разом з їхніми законами, і наказав спустити з Прив'язі диких, велетенських дворових вівчарок, звиклих кормитися стервом, що його викидали на [168] поля, та й вряди-годи нападали навіть