Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей

41. Тим часом воїн, як я згодом дізнався, опритомнівши, немов після тяжкого похмілля, піднявся; заточуючись і стогнучи від болю після численних побоїв, спираючись на палицю, заледве доволікся до міста. Соромлячись своєї невдачі й безпорадності, він нікому з горожан не розповів про випадок, який стався з ним. Тільки, зустрівши кількох своїх товаришів, звірився їм у своїм горі. [171]

Було вирішено, що він не повинен деякий час виходите з казарми, бо крім того, що він зазнав особисто ганьби, йому через втрату меча слід боятися й відповідальності за порушення військової присяги(28), а вони, знаючи ваші особливі прикмети, постараються вистежити нас і покарати. Все було б добре, якби серед сусідів не виявився зрадник, який доніс, де ми переховуємось. Тоді товариші солдата звернулись до місцевої влади і набрехали, начебто по дорозі вони загубили дуже дорогоцінний срібний посуд їхнього начальника, його знайшов якийсь городник і відмовляється повернути, а ховається він у свого знайомого. Коли урядовці почули ім'я начальника і шкоду, якої вій зазнав, вони підійшли до дверей хижки, де ми переховувались, і, кричачи, стали вимагати від нашого господаря, щоб він видав нас, бо достовірно встановлено, що ми в нього ховаємось, і не ризикував своєю головою. Але той анітрохи не злякався і, дбаючи про порятунок того, кого взяв під захист, ні в чому не признається: він твердив, що городника не бачив уже досить давно. Воїни зі свого, боку клялися ім'ям імператора, запевняючи, що злочинець знайшов притулок тут, а не деінде. Нарешті представники влади вирішили зробити обшук у того, хто так уперто заперечував. Отже, посилають лікторів та інших міських слуг з наказом якнайдбайливіше .обшукати кожен куток, Ті зробили це й доповіли, що в житлі не видно ані живої душі, ні тим паче ніякого осла.

42. Тепер суперечка з обох сторін стала ще. більш запеклою. Воїни уперто запевняли, що ми безперечно перебуваємо тут, і раз по раз клялися ім'ям Цезаря, а той чоловік, безупинно беручи богів у свідки своєї правдомовності, заперечував. Почувши цю суперечку, метушню та крик, я, осел цікавий, верткий і надокучливий, висунувши свою довгу шию з якогось віконця і- повернувши її трохи вбік, намагаюсь подивитися, що означає цей галас. Саме тоді, на моє нещастя, один із легіонерів випадково підвів очі вгору і, побачивши мою тінь, негайно покликав, усіх глянути на неї. Відразу ж знявся страшенний крик, кілька чоловік умить по драбині вилізли на горище і як; полоненого стягнули мене вниз. Тепер, доводячи справу до кінця, вони старанно оглядають усі куточки, піднімають віко скрині і знаходять у ній нещасного городника. Витягують його зі схованки, передають владі, ведуть у місцеву в'язницю, мабуть, щоб потім стратити його. А моє [172] виглядання з віконця послужило приводом до тривалих насмішок і гучного реготу. Звідси й пішла загальновідома приповідка про визирання і тінь осла(29).

1. Що сталося з моїм хазяїном на другий день, поняття не маю. Той самий легіонер, якому здорово-таки попало за його виняткову невитриманість, забрав мене зі стайні - ніхто цьому не заперечував - і повів до своєї казарми (так мені принаймні здавалося). Звідти, після того, як навантажив мене своїми пожитками, він причепурив і оснастив цілком по-військовому і вивів на дорогу. Ніс я сліпучий шолом і щит з іще сліпучішим блиском, а також спис, що звертав на себе загальну увагу довжелезним ратищем. Цю зброю він поклав і прикріпив на видному місці зверху поклажі, відповідно до військового розпорядку, очевидно, не стільки для того, щоб вправлятись у військовому ремеслі, скільки для того, щоб лякати нещасних перехожих. Посувались ми польовою дорогою і після не дуже втомливого походу дійшли до якогось невеликого міста. Зупинились тут не в заїзді, а в будинку одного декуріона. Мене легіонер передав якомусь слузі, а сам поквапом пішов до свого начальника, якому підлягала одна тисяча озброєних воїнів.

2. Кількома днями пізніше, пригадую, скоїлось там небувале, страхітливе лиходійство; щоб і ви могли прочитати про нього, включаю і його в свою книжку. Один домовласник мав сина, чудово вихованого й надзвичайно скромного, який при цих своїх прикметах дуже любив і поважав батька. Кожний хотів би мати такого сина або принаймні хоч трохи схожого на нього. Коли мати цього юнака померла, батько через деякий час знову одружився і від другої жінки мав сина, якому в цей час пішов тринадцятий рік. Мазуха верховодила в сім'ї радше завдяки вроді, аніж з огляду на гарну вдачу. Невідомо, чи штовхнула її на ганебний злочин вроджена безсоромність, чи Доля до цього спонукала, досить того, що не зводила вона очей із пасинка. Отож знай, дорогий читачу, що маєш справу з трагедією, а не казочкою, і через те треба тобі взутись у котурни(1), скинувши звичайні черевики. Але поки любовна пристрасть не спалахнула на повну [173] силу, жінка ця ще сяк-так з нею боролася, мовчки гасячи в собі слабе її полум'я. Коли ж нестямний Амур наповнив серце її шаленим вогнем і розбурхав справжню пожежу, переможена, вона здалася цьому безжалісному богові і, щоб приховати душевну рану, вдала із себе тілесно хвору. Кожному добре відомо, що занедужалим і закоханим властиві ті ж самі хворобливі ознаки: надмірна блідість, погаслий зір, слабість у колінах, неспокійний сон, тяжкі зітхання, які поступово посилюються. Якби не сльози, можна було подумати, що цю жінку мучить пропасниця. О безмежне неуцтво лікарів! Як тут не знати, що означає прискорений пульс, безкровний колір обличчя, тяжкий віддих, неспокійне перевертання з боку на бік? Добрі боги, не треба тут бути досвідченим лікарем, досить трішки вміти розбиратись у любовних справах, щоб здогадатися, в чому річ, коли в когось тіло палає, хоч усередині й немає гарячки.

3. Таким чином, коли мачуха ніяк не може приборкати любовного палу, вона перериває довге мовчання, яке досі зберігала, і каже покликати до себе сина,- як би радо відмовилася вона так його називати, щоб не доводилось їй соромитись цього