Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій
Персонаж Панч (Punch) і його дружина Джуді (або Джоан) пов’язані з англійською ляльковою традицією з XVII століття й відомі аж дотепер. Хоча Панч і Джуді нині й не такі популярні, як у ранню Вікторіанську добу, їх ще можна побачити під час вуличних вистав, у дитячих книжках, в опері та кіно. Походження Панча оповите таємницею, хоча існують певні комічні прототипи, які виказують його схожість із ляльковим трикстером: древній Ателлан, французька народна традиція тощо. Багато дослідників вважають, що англійський Панч походить від образу з італійської комедії — Пульчинелла. Він ледачий, ненажерливий горбань, який страждає на ожиріння. Його комічний прототип зустрічається в багатьох країнах: французька маріонетка Полішинель, російський Петрушка та інші. Джуді є його жіночим еквівалентом.
Сьогодні Панч відомий як літературний символ повстання і соціальної прокламації (про що свідчить назва британського сатиричного журналу «Панч»). Зазвичай він зображується з великим животом і носом із горбинкою. Рот його часто відтягнутий назад, оголюючи білі зуби, на вустах зла усмішка. Панч є дурисвітом, який діє згідно з власними фантазіями. Він фізично непоказний, часто виявляє жорстоку реакцію на провокації, йому властиві сильні бажання, має постійний конфлікт із владою. Не таким жорстоким є російський Петрушка. Обидва герої часто діють за однаковими сценаріями, де відбуваються бої з катом і дияволом; у цьому помітна схожість із німецькими народними символами — Тілем Ойленшпіґелем і Фаустом. Панч відображає наші розчарування, дратування, секрети, темні бажання. У його безпосередньому оточенні присутні дружина, дитина, собака, коханка, суспільство, закон, нарешті — Бог. Борючись із дияволом за свою душу, він висловлює людське прагнення до безсмертя і повного контролю над долею. Коли в якусь мить, незважаючи на всі труднощі, лише завдяки силі волі й особистим хитрощам йому вдається досягти успіху, це дає нам самим надію на якийсь порятунок[125].
Блазень з народних книжок набув неабиякої популярності з XVI століття, а його жарти навіть ставали приказками. У середні віки шаленців називали «дурнями» і вони мусили носити особливий одяг. Кожний артист-гістріон (потішник, комік, клоун, комедіант, паяц, буфон, ексцентрик, дід балаганний, Арлекін) був акробатом, танцюристом і музикантом в одній особі, робота якого була потіхою для натовпу. Клоунада є досить неоднозначним явищем, а сам клоун — подвійною фігурою. На відміну від будь-якої іншої людської істоти, що перебуває на межі шаленства, лімінальний статус клоуна зазвичай зводив його до ролі офірного цапа, який був принесений в жертву під час святкових заходів. Після епохи Реформації подібні святкування почали занепадати через впровадження більш пуританських заходів. Теперішні святкування Масляної, Гелловіна чи Нового року нагадують лише бліду подобу й пережиток тодішнього Свята Дурнів.
Під час проведення такого свята однією з головних фігур мав бути так званий Єпископ Дурнів. Він головував, коли інсценізувалися пародійні вистави чи глумливі літургії та меси, де священна пісня нерідко замінялася лайкою, яку виголошували люди в масках, вдягнуті у свитки навиворіт, оскверняючи святість вівтаря присутністю осла, показуючи образливі жести тощо. Єпископ Дурнів був особливо популярний у Франції з кінця XII століття і в епоху Відродження. Були також архієпископи, папи, настоятелі, навіть патріархи дурнів. Свята Дурнів перевертали церковну ієрархію з ніг на голову: нижчі клірики обрали свого «єпископа», котрий носив традиційні єпископські шати, митри, наперсний хрест, рукавички. На додачу до насмішок і розпусної поведінки під час меси всередині церкви, Свято Дурнів також спонукало до проведення розлогих урочистостей і поза церквою. Дух неповаги до ієрархії та перебирання бодай на один день влади ставали надзвичайно привабливими для городян[126].
У блазні персоніфікується священна роль сміху. Згодом ритуальне срамослів’я засуджується. Але скоморохи «клеїли дурня» на торжищах і дорожніх перехрестях, влаштовували «уродославія» на вулицях міст. Ренесансна алегорія пов’язувала любов з безглуздям. Звідси й смішні ситуації, в які потрапляють коханці, як, наприклад у «Декамероні» Джованні Боккаччо. Блазень, який втілював шаленство, протиставлявся доброчесній розсудливості.
В епоху Шекспіра голомозі блазні носили халамиди до п’яток або куртки, зшиті з розмаїтих клаптиків; до їхніх ковпаків прикріплялися довгі вуха й бубонці, а іноді півнячий гребінь. Блазень був протилежністю королеві як уособленню вищої світської влади. Король символізує сили закону й порядку, блазень — сили хаосу. Звідси — свобода блазня говорити й робити все, що заманеться. Він втілює несталу людину, яка не відає, ані звідки вона прийшла, ані куди йде. В обрядовій сфері ця роль характерна для періодичних ритуалів, під час яких відбувається зміна соціальної ієрархії. Блазень окреслюється символом, що злучає два світи: життя та смерть. Він поводить себе у світі життя так, ніби має змогу «сховатися» по той бік реальності. Недарма цей символічний образ має генетичний зв’язок із божествами, що персоніфікують смерть. Таким його можна побачити на святі Сатурналій. Ось чому в оцьому образі сходяться протилежності глупства й мудрості. Звідси походить подальше шанобливе ставлення до навмисного шаленства.
«Дурнем» зветься найважливіша «нульова карта» Таро, де зображено мандрівника в обірваних убраннях. Тлумачення символу свідчить: убогий чоловік — божевільний на шляху до мудрості й виражає безпосередність і спонтанність. Блазень утілює людину, що сліпо прямує назустріч своїй долі, не помічаючи жодних сигналів, і асоціюється з неминучими помилками й нерозсудливістю. Але його нерозсудливість — удавана. Він має свій намір. Можливо, ця фігура здається сміховинною, але Блазень не використовує розум або інші засоби, щоби освітити свій шлях. Дурень прямує до краю прірви, але, якщо у падінні винна сліпа Доля,
