Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства - Тарас Лютій

З часів античності дурень постійно супроводжував монархів і аристократів. Блазень здобуває характеристику ненажери. Численні національні паяци носять імена різних страв, а блазнівський цар сатурналій і європейський бобовий король є розпорядниками обжерливості й пияцтва.

Професійні паяци з’явилися в Древній Греції й у Римі. У комедіях Плавта це паразити — убогі шахраї, що стають нахлібниками в багатих будинках і сприяють господареві в його сердечних авантюрах. З давніх часів італійські південні міста часто проводили релігійні свята, під час яких показували й драматичні спектаклі про життя сіл і міст. У виставах було чимало непристойностей, каламбурів та конфузів, що неймовірно радувало глядачів. Існувало кілька типів образу Дурня:

1) Maccus — клоун і блазень;

2) Bucco — ненажера;

3) Pappus — наївний стариган, якого було легко обдурити;

4) Dossennus — хитрий горбань (трикстер);

5) Manducus — людина із зубами, що скрегочуть; описується як сутенер і побратим клоуна.

Жоден із фарсів не зберігся повністю. Можливо, вони були частиною усної традиції. Гумор у п’єсах Плавта має вияви метушні, абсурдних інверсій соціального статусу, перевертання ієрархічного ладу тощо. Повалення громадського порядку досягається за рахунок кухарів або паразитів, сутенерів, клоунів. Вони постають як символи професійного жебрацтва і постійно перебувають у пошуках дармової їжі. Як ошуканці, вони охоче надають інформацію або розваги для тих, хто готовий платити. «Паразит» у перекладі з грецької означає «учасник вечері для гостей», той, хто запрошений, бо він є цікавим або смішним. Паразити в Плавта також виконують роль каталізаторів різних дій у сюжеті п’єси — тобто на них покладена функція звичайного дурня. Вони мають гротескні й принизливі імена: Peniculus (зменшувальна назва для статевого члена), Scortum (повія), Gelasimus (пересмішник), Curculio (довгоносик). Паразити здебільшого ведуть себе принизливо, викликаючи сміх аудиторії. Для Плавта паразит є символом розваги, джерелом сміху, усвідомлення слабких рис людини.

Подібні сцени надзвичайно розвеселяли публіку, яка раділа словесній грі, лихослів’ю, блазенському насильству у цих комедіях. Поведінка дурнів розважала римлян з тієї ж причини, з якої ми тепер теж насолоджуємося фарсом та вульгарністю, бо вони виходять за межі загальноприйнятної поведінки. Клоуни або блазні можуть говорити такі речі, які казати ніхто не смів, а тому вони можуть вдаватися до зловживань, яких ми не сміємо нав’язувати нікому. З прийняттям у Римській імперії християнства п’єси Плавта відходять у тінь через їхню аморальність і розпусту. У V столітті святий Ієронім писав про покарання, що їх він отримав за читання Плавта. В епоху Відродження твори Плавта знову набувають популярності й суттєво впливають на творчість письменників-драматургів: Лопе де Веґи, Вільяма Шекспіра, Мольєра[122].

Традицію придворних дурнів сформувала когорта строкатих безумців, простаків і сновид. У німецькомовній Європі навіть лікарів, які спеціалізувалися на лікуванні божевілля, стали назвати Narrenarzt. Дурість і шаленство були майже синонімами. Та якщо шаленці поводилися нераціонально, то дурнів просто вважали веселими людьми. Вони мали вроджений психічний дефект, а шаленці могли стати такими в будь-який час. До більшості придворних дурнів ставилися як до домашніх тварин. Їхні жарти розважали королів і князів. Європа рясніла такими дурнями, які були не тільки дотепниками, але й достатніми сміливцями, щоб оголосити незручні істини, бо крім них ніхто більше не смів того сказати вголос.

Подібними були й скоморохи — бродячі комедіанти Древньої Русі — співуни, дотепники, музики, виконавці сценок, дресирувальники, акробати, лицедії й потішники, що промишляли хороводами й співанками, жартами й фокусами. Вони були знані ще з XI століття, але виняткову популярність здобули у XV–XVII століттях. Скоморохи піддавалися гонінням з боку церкви й цивільної влади, але вони згадуються як учасники княжої забави[123].

Традиція складання безглуздих оповідей чи приказок, вірогідно, бере початок саме з тих часів. Візьмемо, для прикладу, лише два властивих українській мові висловлювання: «На городі бузина, а в Києві дядько» та «Нашій бабі рідний Федір». Обидва з них використовуються тоді, коли очевидною є безглуздість чиєїсь позиції. Справді, «бузину» й «дядька» важко поєднати у щось спільне, та більше — що має якийсь там Федір до нашої баби? Створюючи ці вислови, вірогідно, керувалися простим сполученням різних понять, але воно демонструє чиюсь неоковирність. Можна далі наводити приклади такого ритуального безглуздя — це звичаї, які на початку викривалися в християнській культурі як язичницькі забобони, проте лишилися в мовному виразі, зафіксувавши алогічні дії: «полоти сніг», «носити ситом воду». Саме їх застосовували як ритуальні безчинства.

У Середньовіччі побутувало переконання, що глупота мусить бути персоніфікована. На думку одразу ж спадають так звані виборні дурні, яких призначали для виконання сакральних функцій. Проте роль дурня настільки прижилася, що настала потреба у постійній діяльності цього персонажа. Тому при дворах західних володарів з’явилися потішники, що носили греко-римські прізвиська, але їх почасти називали жонглерами. Вони купчилися в колегії, на чолі яких стояли архиміми. Відомі їхні історичні імена. Так, Шико — блазень Генріха III і Генріха IV, Валуа й Бурбона — виконував роль довіреної особи, навіть шпигунські завдання. Цікавою є й історія «Соломона й Маркольфа», яку знали в XII столітті. Маркольф — відвертий злодіяка, що провокує ситуації, в яких цар Соломон постає в невигідному світлі[124].

Можна пригадати також французьку драматичну й літературну маску — П’єро (Pierrot), еволюція якої простягається з кінця XVII аж до XX століття. Спочатку П’єро символізував невдалого коханця, природженого