Українська міфологія - Володимир Галайчук

— «Колис у нас, в одній хаті, казали, шо там того нечистого собі тримає такого, то вони жóли на краю, і нічо’ їм ніякого багатства не дав, той нечистий. Мали одну донькý, і хлопці били сі, бо це одиначка, це колись було модно, — багачка, одиначка, мали вони більше полі, мали коні, мали всьо, — і так зійшло, і вони перейшли вже… І нічо’ не мали вони з теї хати: і ті старі повмирали, і та донька не мала дітей, і вже й вона вмерла. Та донька тáкій вийшла заміж за багатого, за розумного, але вони повмирали завчєсу обоє, вона багато молодша бýла від мене. Нічо’ він їм не допоміг. Це одиниці таке мали. Він не мав пасіки, бо то кажут, шо й до пасіки собі прикликают. Але в него не бýло. Бýли коні, був кірат… Але тепер на тім місци та хата стоїт без нікого… «Юзик» — казали на того нечистого».[903]

Обереги від годованця. Позбутися годованця було важко, особливо якщо він був не «насланий», а «вигодуваний» на певному «пляцу»:

— «Як господар перебирається — то з ним на друге місце переходить».[904]

— «То таке бýло: «Йой, я нóяк не можу ся його збути. Що мені робит? А я візьму запалю хижу». Та й взяв та й запалив господарь хижу. Запалив хижу, а сам ся випрістав гет. А він приходит, йому повíдат: «Добре, шось ми повтікали».[905]

— «Позбутися було тяжко. Чоловік помирав, а той ся лишав на тому пляцу».[906]

— «То воно там бýло і бýло, хтозна яке покоління».[907]

— «Він переданий був, той годованець, з діда-прадіда, хтозна ше коли, в тій хаті».[908]

— «То коли він помирав — то йому не давало вмирати. Коло нього сидів. Каже: «Де ж я ся дію?» Його було трудно вигнати. Треба було знати майстрові. Він ся вертав, годованець. То таке зáйшле, шо ся передає, то то є легко вигнати. А годованця— як де на пляцу вигодований — то є трудно. То є справа тяжка. Він ся вертає».[909]

— «Йому тре’ було те місце: [чи в хаті], чи в потоці, чи де в якім дуплі: відмовив молитву, і воно полетіло. Нечисте місце — то десь його хтось там перегнав».[910]

— «Він вмер — лишилосі на онуку, а там — далі. Так, шо той дідько жиє постоянно. То мож передавати з роду в рід, він не вмирає. Він на тім місци, де його придбали, він там має бути й бути… десєте покоління».[911]

— «Ніколи. Нє. Не позбудесі ніколи, поки ти жóєш. І ти минучий, а він на тій господарці панує далі. І єго треба здоглєдати і шєнувати: чи твій син, чи донька, чи невістка, чи зєть, чи хто би то не був, — треба його доглєдати. А єкшо нема нікого, він усьо єдно там буде пребувати: а попробуй там з того подвір’я шось узєти — він за тим піде до тебе і тобі покою не буде давати, шо ти не знаєш за него, а він за тебе, але він піде за тим, з тої господарки, старини, за тим, що ти взєв з старини на новину себі».[912]

— «Це така бéсіда бýла, шо, каже має дідька, щез би. І може, десь у когóсь і таке й бýло. Але не знаю, ми сі таким не користували. То є таке якесь, кажут, шо з роду в рід. Шо воно перенесéся».[913]

— «Казали, шо там, де є цей юзик, то там багатіют. Він лишаєсі з року в рік по роду».[914]

З огляду на нелюбов годованця до солоного його можна було вигнати ропою:

— «Якщо дідько сидить на поді, треба розвести сіль з водою і покропити під, і дідько зникне на все».[915]

— «Мама мóї росказувала, шо ґазда пішов до церкви, а він перетворивсі в пана та й спав в коморі на мішках. А ту слýжниці намовили, шо візьми окропу і поллєй його. І та таке зробила, і він десь чи вмер, чи згинув. То ше потім її ґазда наказував, шó ти зробила…»[916]

Як і солі, не любить дух-збагачувач молитви, свяченої води, свяченої пшениці:

— «Водою свіченою кропили, як шось таке з ріжкáми гримало».[917]

— «Чи свяченою пшеницею… свяченого йому дає, тільки свяченим, окроплює водов хату, обходять дванадцять разів — і всьо».[918]

Допомагав від годованця вісім чи дванадцять разів освячений мак-«дикулець»: «Шоби кому не шкодило — по порогах собі каждий посвящував».[919]

Використання свяченого проти годованця, проте, вважають малоефективним:

— «Не дай бог дати йому свячену воду, бо він всім починає кидати, всіх кóпати».[920]

— «Якби с там, де їму місце, в хаті, чи в стодолі, чи де, крапнув свіченої води, то не дай Бог. Ти собі там світи, а туда… так якби той горілки капнув[921]. Він собі ґазда, він ґаздує. Ти собі світи, а мóє місце — тут мені не маїш права свіченого давати, і всьо».[922]

— «Він всюди є. Знаю, шо оден чоловік мині переказував, шо в него таке в стайни бýло. Може, він там вженивсі, та нихто єму не казав. Каже — я як сі помóлю, так правильно, щиро, до Бога, каже— всьо! Прихожу: корова перевернена в яслєх догори ногами».[923]

Нерідко по допомогу зверталися до «врóженого» упиря, щоб той «дав ради». Упирі вміли переносити годованця в новому поливаному глечику («горнці») на нове місце, «у ліса». Не зміг би годованець перебратися назад і через річку, однак переносити його через воду було небезпечно: «Десь ’го ніс через воду, і він його зáбив. Через воду не дався перенести. То таке говорили. Через воду він не пíде».[924]

«Вичитати» годованця з хати на нове місце міг священик; знали «молитву» від цього духа також ворожбити, майстри тощо. Категорія «непростих» людей, котрі «шось трохи знали за него» й могли вигнати годованця, дати йому нове місце або й знищити, була досить широкою. Прикметною в цьому ракурсі є фраза одного ґазди, котрий справляв сусідці січкарню, а годованець йому заважав: «Ґаздиньо, йди си роскажи свому панови, ’би ми січку в очи ни метав, бо я, — каже, — ’го вижену звідти. Я ше маю так само для нього таке, шо ’го вижену».[925]

Інша бувальщина розповідає, як «хату розбирали, і чоловік виліз, як знімали дах,