Українська міфологія - Володимир Галайчук

ще й нині жóє, то там кажут, шо тáкой від дáвних давéн дідько є. Казали, що до неї ще хлопець ходив колись, дівков, до стодоли, ну то, каже, шо бахýр отак різав січку. Ну а той хлопець: «Слухай, хто то січку вночи ріже?» — «Ай, най ріже». То він тáк, каже, січкарню круте… Ну і мій вуйко колись росказував, тáкой тут в Зарýбихи, казали, шо дідько є. То казав, шо тáкой коло кóней ходив був, слуга. Та й, каже, колись до стайні заходжу: бахýр ходе помежи коні. Ну а він віт був в селі, та й каже: «Слухай, шо то в тебе за бахýр ходит коло кóней?» — «Ай, каже, най собі ходит. Тобі нáщо його». То каже: таке м видів, бахурá, але нічо’ мені ні казав, ні нічо’».[828]

3. Пасе корову:

«В Звіди Марусі він корову пасе. Казали, шо казан корову пасе. Вона вижене і йде собі додому — а вона (корова — В. Г.) нікуди не йде. Йде Неля з колгоспу, та й чує, шо хтось говорить. Обернулась — а там нікого нема. Та їй аж моторошно стало, але чує: «Вернись! Вернись, я тобі сказав!» — а то з казана звуки йдуть. То вона перехрестилася і пішла собі. З такими людьми, [що мають годованця], треба дружити, а як не дружити, то хоч не чіпати».[829]

4. Доїть корову:

«В него оден кінь був, і в сего, шо я говорив вам. В[о]ни горали. Він вже десь запізнивсі, приганєє ввечір коня до него, але він вже спить — не світиці в хаті. Він кличе: «Дмитре! Дмитре! Я коня пригнав». Нема. Ни ’бзиваєці ніхто. Я, каже, підхожу, абим конє загнав до стайні, я чую — а в стайні корову доїт. А далі перестало. Я знов іду кликати — він віходит. Я думав, він у стайні корову доїв, а він, ка’, віходит, — спав, а в стайні корову доєло. То мілько той доїв. Домовик».[830]

5. Допомагає господареві в спорудженні прибудов:

«Хто багато будуєсі, щороку карникó (курники — В. Г.) кладе, то казали, шо той має щéзлого».[831]

6. Оберігає хату від пожежі:

— «Горіла хата в сусіда, а цей мав грушку в стодолі. Через пошиттє в стодолі росла грушка. Стодола була соломов крита. Пошиттє з соломи. Хата горіла — і на тоту стодолу під соломов навіть іскрá не впала. А стодола ж так як одо паркан. Попробуй, який то жар був — дерев’яна хата горіла, під дранков чи під ґонтов. І на ту стодолу ні одна іскрá не впала. А він собі сидів, грівсі в стодолі. Подув — і іскрá пішла онтуда, а на мóю стодолу не пішла».[832]

— «Ту хату господар палив, бо хотів дістати секерацію, — не горіла. Стайня згоріла, а хата почорніла, як вуголь, і не горіла. Пробували розбирати — то йшов майстер, спіткнувся на дереві, впав і більше не хотів йти».[833]

7. Стереже добро господаря:

— «В нас тут є така хата, шо якбисьте взяли дóску вночи, до рання бисте принесли».[834]

— «В нас тут, росказували, дві хаті таких було [що мали домовика]. От одна ше стоїть — і ніхто не живе. І діти є, і не розбирає ніхто нічого. Батько вмер, і так і стоїть. Сусід там жив. Пішов собі на той двір, побачив там каністру, таку на бензин. І взяв собі ту каністру. «Там ніхто не живе, — думає, — візьму собі». А прийшов вечір, і прийшов до нього, каже: «Те шо ти взяв, занеси і постав на тому місці». Він, каже, думав, шо я здурію. Перелякався на смерть, волосся наїжилось. Боже! Пішов назад поставив. То він голос чув під хатою під окном».[835]

— «Там, на Спасі (с. Спас Кам’янка-Бузького району — В. Г.), казали, же там в їдних дідько був. Ну і, може, і був, бо моя баба, моя мама і моя цьотка ішли колись лен збирати. А цьотка ходили вагітна, а там були сливки. А цьотка скуб-скуб. А баба обернуласі та каже: «Нашо тобі ті сливки? Ти не знаєш, шо тут не можна?» Зáкім зайшли, то схопило той цьотчин лен, бо то був окремо, злапав якийсь вихір, вітер, той шо крутив, злапав той лен — пуніс на ліса. А баба каже: «От видиш? То тобі ті сливки вже зробили».[836]

8. Попереджає хазяїна про шкоду:

— «Шо то є таке в людей, нечиста сила така. Колись чути було, навіть в нас в селі. А тепер уже… Казали, шо тут у Николи Данилового бýло, я знаю, шо мама моя розказувала, шо вони мали там далеко, на Перекопах, мали там черешнí. І як хтось вилізе на черешню, він вже знає: «Ану злазєй уже! Ти вже на черешни!» Шо він підказував».[837]

— «Та то мали — Буджєк, Маковій… За це я вам скáжу, шо бýло. Але вони никому сі не признавали, аж то, шо бідні як сапáли у цего багачє´, шо в него це бýло, ну та й та жінка (бідна така, отутка в нас за хатов жóла), та й сапáла, то й вже тото, шо її пайка, та й їго пайку носит їму на стрих, а свóю лишєє додому, шо їй сі належит. Та й там бýло в него мило на подí, на стрóху. А вона думає — йой, я так дітей не маю чим помилóти (бо то така бідна, а грóшей не бýло), а взє´ла у пазуху сховала та й злізла. А вона злізла, а ґаздá каже: «Постав, то шо ти взє´ла. Ти нáшо взєла?» І відтак вже… Знали, шо він це має. Той такий був сибі, я вам кажу, то був цілóй Буджєк. Він тако сидье, так у долéви, сюди до Городници на друге село. Він дуже далеко. Лишень ліс з цего боку і з цего тако. А він просторий, всьо поле, то бýло всьо поле їго, в него люди робили. То в него ви не могли перейти, ’би він не знав, в него ви сапáли, лупили кукурудзи, бо як вісапали в него, то мают полупити, і він їм має дати ту пайку, шо там чи за п’єтий сніп, чи за десєтий, а то решту їму мают поскладати так, як сі належит. То він… тамка він усьо знав, шо ти зробила. Ти би навіть у пазуху взє´ла… то там ніхто не пробував, бо це всі знали».[838]

— «Був собі чорт, чоловік мав його у саді. І його люди боялися. Він служив тому газді, шо в саду був, і він тому хазяїну багато