Українська міфологія - Володимир Галайчук

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така як вона — ходила росу збирала і таке всяке».[886]

— «Та він перепродує, чи, як умирає, сповідає комусь. Колись все казали, тота Одарка, шо вона як в туберкульозній лікарні робила, і якийсь вмирав та й все каже: «Купи в мене, купи в мене, за п’ять копійок, лишень купи в мене». Шо не міг вмерти. А вона каже: «Я не знаю що, та й не купую».[887]

— «Та то кажуть, шо єсть такий помічник, казали, шо то в Саджаві один мав такого помічника, і той ґазда не міг вмерти ніяк, а потому передавав то. Той ґазда, то навіть ту весілє було в нас, то оборожина така була, то той ґазда скрипку з собов возив і на оборожині, отак ноги [звісив], і грав, а той тримав його. Та й той всьо помагав йому і ворожити, бо то й ворожити люди йшли до того ґазди, а він вже шось їм банделегав. То в Саджаві такий був, Паливода. То він мав такого, а тепер його син шось троха ворожить, то, може, він і передавав синові».[888]

— «Та людина не вмре, поки нікому його не віддасть. Він буде лишатися в тій хаті».[889]

— «Багато було таке, шо казали, шо ади — він має щéзлого би і з цего не може вмерти».[890]

— «Знаю, шо людина мусила то передати, як помирала, кóмусь з своїх рідних. Але того остерігались. З усім не брали».[891]

— «То шо мают того, щез би, то вмирают тєжко. Хоче руку — передати — то вмре легше. То стелили кожух, як сі мучит. Як не дає руку, то сі довго мучит. Того, з вóвнов, перевернули… і пхати під голову. То кажут — переможе і таки вмре… Замордуєсь і таки вмре. Шо до кожýха не йде [той, щез би], і вже той чоловік вмре».[892]

— «Людина мучицці перед смертев, бо якшо вона завинила їму, то не дає вмерти».[893]

— «Дес їздили в гори, дес, кажут, шо продавав якийс, та й хто хотів бути богачем, та й їхав в гори. Але він відтак з тим ґаздов робив шо хотів. Ну а як же ж. І трутóв… чула м, шо трýтив жінку в яму. Каже, аж підкинув ним той щезник, у яму. І він не дає вмирати. Він просит, аби хтос їму дав руку з хатнóх… чи чужий, чи хатнóй, аби їму дав руку, аби лáпнув — передав. Вже як передаст, то воно вже пíде до того ґазди, а він уже тоді вмре. Я знаю, шо чула, якийс чоловік не міг дуже вмерти, то ходили до якогос ворожбитá, то казав закручувати у стару вербý якіс свéрлики. То я ті свéрлики виділа в тій вербí, бо то коло мóї тети недалеко бýло. Там ті свéрлики закручували і лишєли, зелізні, в старій вербí. Росла на бéрезі там. Це тут в сусіднім селі бýло, у Рашкові, коло тої хати».[894]

— «То казали, шо він має дідька, щез би. Того казали, — щез би, — аби до мене не пристало, ’би сі не вчепило. А як умирав, то як ніхто руку не дав, то він дуже мучив сі, той чоловік. Бо він хоче руки. Він просит, там, чи в сина, чи шо. Як подав руку, то він вже вмер. Але ж він лишив сі на цім… землó, о».[895]

— «Одна людина в нас мала [годованця], і нóяк ни могла умирети. То так мучило, заводóло, плакало, шо… поки ни передаш комýсь. Мусиш ’го комусь передатó. А як не схитрує, не віддасть ’го, то мусе з свої родини комусь ’го віддати».[896]

— «Ше таке бýло в нас в Яблінці, трете село відси, жінка мала… говорили, шо мала домовика. Та й так, шо перед смертю хотіла його сі збути, і давала такий великий кýфер, добра якого бýло, аби — хто купує (вона казала, шо там находиці) — аби його не відкривав. Шо там находиці, разом з тим, шо там є. То говорили, шо не могла нияк померти. То вона говорила, шо зи всім».[897]

По смерті власника годованця коїться, по суті, те саме, що й по смерті відьми чи упиря:

— «Раз була у баби чорна курка, та й знесла чорне єйце, і баба не мала, шо робити, та й сіла на єйце вігрівати. Аж на дев’єтий день віліз такий чортик маленький. То він так [робив], — шо баба захотіла, то всьо баба мала [гроші]. Аж ту баба вмерла. Та й забили цьвєками трумну, ту хочєт нести до гробу трумну, ту не дає шось їм нести трумну. А якось вже ледви вітігнули на двір, а на дворі як сі вітри розвіяли, ту трумну вхóпили, хату перевернули і з тої трумни став сі порох».[898]

— «Як помер чоловік, то не давав покійника підняти той кіт (годованець — В. Г.): скакав на груди, під ним».[899]

— «В селі Кричка (сусіднє із с. Пороги — В. Г.) був такий чоловік, музикант. Він дуже гарно вмів грати на скрипці. Навіть казали, що в нього є нечистий. Бо коли він вмирав, то довго не міг умерти. А коли лежив на ліжку, то в хаті і в голові у волоссі в нього була купа мишей. Вони позапутувалися у волоссі. Коли його несли до церкви, то був страшний вітер і не давав нести».[900]

— «Та стара, мама, як помирала, то казали, шо дуже мучилась. І кликала цю невістку до себе, шоб вона хоть доторкнулась до неї. І та не пішла. Але дуже в страшних муках померла, і потім не знáти, де то ділось. Шо ніби не передáла нікому. Балакали таке, шо як такі помирають, то шось робиця в повітрі, з деревами, отаке».[901]

Господарство, у якому тримали годованця, зрештою занепадало:

— «Це юзик — та це нечиста сила. Я цього бóюси. В нас тут, казали, Гнат мав того, щез би. Та й багачі були. Але казала мóя нені, шо де це є, то там на ґрунті нічо’, там всьо сі зводит на ніщó, на пустку зводицці, і все.