Українська міфологія - Володимир Галайчук

Вигнання годованця, однак, не минало безкарно:

— «Приносив всьо: велися кури, телята. Як його виганяли — то всьо вмирало, і так було зі 7 літ».[927]

— «Були люди-знахарі, які давали від нього ради. Треба було його підкурити і винести в таке місце, де люди не ходять. Але хто то поніс, то так би було на нього то перейшло. А свекруха невістки пошкодувала і каже: «Я вже стара, а ти молода, діти маєш, дай то я понесу». Та й понесла, і за три дні померла».[928]

Годованця можна було й знищити. Як і чорт, він нібито боїться блискавки («де грім — то в него б’є»). Відповідно популярним є сюжет, як господар заманює годованця перед грозою в поле, нібито оглянути посіви. Від грози обіцяє прикрити капелюхом, а потім не виконує обіцянки — і годованця вражає блискавка:

— «Каже: прийшов до ворожбита, каже: «Я зрóблю». Каже: «Вот у неділю возьми його, виведи на поле. І буде хмарка. Він буде тікати додому — не дай, — каже. — Возьми капелюх, постав капелюх, най лізе під капелюх. А сам відійди в сторону». І то й так — він вивів його, і дивилися й поле, і всьо. І потім — йде та хмарка. Той — тікати додому. «Нє, — каже, — шо ти боїссі, — каже, — ти зо мною. На — лізь під капелюх». Той заліз під капелюх, [а той відійшов] — грім вдарив і вбив».[929]

— «Накривали капелюхом, а то ся грім вдарив, та й вода ’го розпóрсла. То йден косив. А то грім, надходóло. А він (годованець — В. Г.) — тікати. Повíдат [йому господар]: «Та я´к будеш тікати, як ше мушу в поли кíлля класти». — «Та де ся дію я?» — «Я тебе прикрию капелюхом». Та й грім вдарив, та й…»[930]

В смт Добромиль зафіксовано ще один спосіб: «Як нікого не буде вдома, скажи: «Петрусю, ходи господарку оглянути». Взяти чорта за пазуху, одягти в кожух, скидати в прірву, і втікай до сонця конем; як перестане гриміти — ти врятований».[931]

Усе ж зазвичай люди, котрі «знали дати ради», не виганяли й не знищували домашнього духа, а лише усували наслідки заподіяного ним лиха. Наприклад, щось «пошептавши», могли відносно легко вийняти худобу з-за драбин: годованець «дозволяв». Іноді він і сам виправляв заподіяну шкоду: після того, як «знаючий» чоловік кидав капелюха в уявну пожежу, полум’я зникало; після однієї лише фрази: «Тху! Хто зметав — той витягне!» — худоба опинялася на місці.

Як варіант можна було ще за життя продати годованця:

— «Як господар переселявся, то він за ним йде. А шоб не йшов — то ні, хіба би продав його з чимось, то так сі відчепе, а так він не піде від тебе, буде з тобою, поки будеш жити».[932]

— «Ну то ж чорт… злий дух… він переходе. Мусиш комусь віддати. Як він буде тебе мучити — і мусиш комусь віддати. Найти такої дурної людини, шо не знає, шо він має того злого духа. Мусиш найти таку людину, аби віддав він зо всім. Тоди він збуваєсі. З свóї душі вже він злітає, той злий дух, і переходит на ту людину, котра купила».[933]

— «Якби хтось хотів збутисі, то бере на базари продає. Мож передати кому».[934]

Уподобання та застороги. Співжиття з домашнім духом зобов’язувало його господаря до певних правил поведінки. З тексту, який подав М. Зубрицький, дізнаємося, що годованця належало поїти, причому давати йому пити зі сліду людини: «В селі Ґалівці, Староміського пов., жиє заможний ґазда. Називають єго Благий, пише ся інакше. Є старий отець, і щось два сини. Раз якось вибирав ся старий і найстарший син в дорогу, тай вийшов на задні двері і мовить до своєі жони, що щось робила в горідци: «А не забудь напойіти го». А вна відповіла: «Коли я ся го бою». — «Не бій ся, не бій». А стояв за плотом сусідський парубок і всьо чув. Хованця поять з сліду. Упав дощ. Того самого дня ішов тот парубок дорогов і видить, що якась баба на дорозі прикучнула. Приходить близше, а то Блага; надслухує, і чує як она припрошує: «Пий любойко, пий!» Парубок без душі як не пустить ся, аж ся за ним закурило».[935]

Зрідка трапляються свідчення, ніби «годували ’го кров’ю: лизав кров з бочки».[936]

Інші вважають, що годованець п’є молоко:

— «Дає му їсти раз у добу. Він має окрему лишку і миску, — і горище, — а страву не сміє солити. Кажут, він собі держит єго над горішником у ринці, і у ринці стоїт човник для него. Та дают єму їсти, як від корови молоко унесе, але то молоко доїт на віглі (навідліг — В. Г.)».[937]

— «Під дашок на вугла давали ’му молока».[938]

— «Молоко несут на під. І кажут, шо то ззідає».[939]

Відомості з колишньої Проскурівщини про те, що «вихованця» годують пшеничними паляницями й молоком, знаходимо в П. Чубинського.[940]

Повсюдним є переконання, що годованця потрібно частувати несоленою їжею. Як варіанти, несоленими яйцями,[941] чиром (стравою з кукурудзяного або вівсяного борошна): «Ну а там у вас в сусідстві, нє? […] То драбина на під прив’єзана навіть там до балька, то чоловіка як нема, жінка як іде, аби не посунулася з драбинов. І дає їму чир ковтаний усе, кукурузяний чир. Наколó вже їсти хоче, тоди лізут догори, дає йому їсти. То багато бýло так, тепер нема».[942]

Переважно ж домашньому чортові готували кашу. Її в мисці чи в черепку ставили на горищі біля драбини, безпосередньо «на під», під платвою чи «на платву» на стриху, «на сіни, на тік в сінех», під каглу в сінях або на кінчик «ґраґарє» (сволока), який виступав у сіни. У випадках, коли місцем перебування домашнього духа було дерево, несолену кашу клали в дупло:

— «Хованця тримають багаті господарі на стрихах і годують їх несолоною кашею».[943]

— «Мількові давали несолену їду і клали на платву. Казали, шо він на поді живе. [Говорили: ] «А ти чо’ їж несолене, як той, шо за платвов сидит».[944]

— «На платву несолене ставили».[945]

— «Несолену їду на той кінчик ґраґарє там клали. То від поду так».[946]

— «Казали, що має того, моци би не мав. Десь на платві. В стодолі на платві. Там йому клали їсти вже, та аби не солили».[947]

— «Їсти їму