Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— А де ж твій чоловік?

— Поїхав, — каже, — на полювання. Скажи йому, коли він має час, нехай зараз доїжджає й забирає мене.

Приїхав Іван, забрав її, заплатив бабі й поїхав. Їде він, їде, приїжджає в десяте царство.

Білий-Полянин із своїм Гнатом-Булатом, вірним слугою, вертається з полювання. Б’є свого коня тесаком між вуха.

— Ну, — кричить, — скоріше до Прекрасної Настасі на чай поспівай!

Кінь до нього говорить:

— Пане любий, пане милий, уже Прекрасної Настасі немає.

— А де ж вона? — питається Білий-Полянин.

— Сильний богатир Сухобродзенко Іван узяв.

— Нічого, мій коню! — каже. — Ще ми приїдемо, виоремо, насіємо жита, жито виросте, нажнемо, намолотимо, наваримо пива, нап’ємось і поїдемо доганяти, тоді й доженемо.

А кінь тільки на трьох ногах. Приїхали додому, зробили так, як казав Білий-Полянин. Потім погнався у погоню й догнав Сухобродзенка й відняв Прекрасну Настасю, а його порубав, посік на капусту і коня його також порубав.

Лежать вони обидва порубані. Йде зайчик, подививсь, пізнав його. Сів та й плаче:

— Це ж мій господар, той, що моїх діток голодних нагодував.

Летить качечка й питається:

— Зайчику, зайчику, чого ж ти плачеш?

— Як же, — каже, — мені не плакати, коли це лежить порубаний мій господар, що моїх діток нагодував.

Качка пізнала його й каже:

— Адже ж він і моїх діток нагодував.

Сіли вони і вдвох почали плакати. Йде вовк і питається:

— Зайчику-братику, а чого це ти плачеш?

— Як же, — каже, — мені не плакати, коли він моїх діток нагодував, а тепер я йому не можу нічим помогти.

Вовк сів і собі став плакати:

– І моїх, — каже, — діток він нагодував.

Утрьох уже плачуть.

Качечка говорить їм:

— Чого ми будемо плакати! Ну, щось думати про нього!

Качка полетіла, а зайчик побіг за нею. А вовкові сказали, щоб стеріг.

— Гляди, ж, — кажуть, — вовче, стережи його й не чіпай. Бо не дивись, що ми такі маленькі, а ми тебе також посічем, як ось він посічений лежить.

Побіг зайчик до гончара й украв двоє горняток: одно причепив качечці під праве крильце, друге — під ліве. Зайчик побіг, качечка полетіла. Прибіг зайчик у Чуй-ліс. У тім Чуй-лісі є криниця, а в тій криниці — цілюща й живуща вода, а коло неї стоїть дванадцять чоловік сторожів.

Тепер качечка сіла на яблуні, а зайчик почав бігати між ними. Вони ось-ось не вхоплять його.

— Чи бач, братці, зайчик! Якби ми його зловили, було б що пообідати.

Шість чоловік побігло за ним. Він бігає між ними, вони мало його не вхоплять. А він усе так робить, щоб як тільки відвести ще й їх від криниці.

— Братця! — кричать вони. — Дайте помочі! Зловимо зайчика!

І ті собі від криниці та за зайчиком. А качечка з дерева пірнула у ту криницю, набрала цілющої і живущої води й полетіла. Вони як оглянуться та покинули зайчика і до криниці. Зайчик за качечкою побіг, і слід простиг. Прибігають. А вовк усе сидить і стереже.

— А що, — кажуть, — вовче, не зачіпав?

– Їй-бо, — каже, — не зачіпав!

От вони покропили цілющою водою, Іван оцілів. Покропили живущою, він ожив.

— Ото, — говорить, — як я заснув!

— Еге, — кажуть, — пане любий, дивися, — кажуть, — як ти був заснув, так, як твій кінь.

Покропили коня, він зцілився й ожив. Надумався Іван, що у нього відняв Білий-Полянин Настусю, вернувся назад і поїхав до тієї сторони. Приїжджає.

— Здорова була, — каже, — стара!

— Здоров, Іване! Адже ж він тебе був на капусту порубав!

— Ні, — каже Сухобродзенко, — то він не мене порубав, а куль соломи. Піди, стара, й спитай Настусю: нехай вона допитається, де він такого коня добув!

Пішла стара й каже:

— Здорова була, Настусе Прекрасна! Приїхав Сухобродзенко Іван!

— Але ж, — каже, — він його на капусту порубав?

— Ні, не його, а куль соломи. Казав він тобі, щоб ти довідалася, де Білий-Полянин такого коня взяв?

Приїжджає Білий-Полянин. Вона його й питається:

— Скажи мені, де ти такого коня взяв, що як ми далеко не втекли, а ти нас таки догнав.

— Прекрасна Настусе! За ті коні, — каже, — збувають голови. Є, — каже, — Чуй-ліс. У тім лісі є три баби, і в однієї баби є три кобили. Хто тих три кобили попасе три дні, той заробить лошака. А хто не встереже й упустить, той збудеться своєї голови.

Вона все розказала старій. А та це все переказала Іванові Сухобродзенку. Уклонився він бабі й пішов. Ішов, ішов, аж у десяте царство зайшов, їсти йому дуже схотілося. Дивиться він — аж над дорогою гніздо шершнів. Він поліз на дерево, коли матка вискакує з гнізда і каже йому:

— Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати. По що ти так високо до нас забрався?

— Не питай, — каже, — бо я дуже їсти хочу і вас усіх із гніздом з’їм.

— Не їж, — каже, — я тобі у великій пригоді стану!

Подумав він, подумав, кинув їх і пішов. Дивиться — комашні купа. Матка вискочила й каже:

— Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати! Навіщо ти нас рунтаєш?

— Не питай, — каже, — як я їсти хочу, то вас усіх з купиною з’їм!

— Не їж, — каже, — я тобі у великій пригоді стану.

Подумав, подумав він і пішов далі. Йде понад морем, аж дивиться — на піску лазить рак. Сам висох увесь, а живий. Він подивився — їсти нічого — взяв та й кинув у воду. Рак очуняв, вернувся й каже:

— Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти мене врятував, я тобі у великій пригоді стану.

Пішов він далі. Дивиться — палі. На кожній голова стримить, тільки на одній нема. От він і думає:

— Отут-то моя голова поляже!

Йде далі. Дивиться — хатка, а в тій хатці стара бабка. От він і каже:

— А здорова, бабко, а чи в тебе тут, — каже, — кобили пасти?

— У мене, — каже вона. — Три дні попасеш — візьмеш лоша, а як погубиш — голови позбудешся. Ночуй, — каже, — у мене. А я тим часом піду до кобилок замовити, щоб тобі було лоша за цих три дні.

Пішла вона. А її дочка йому й каже:

— Не вечеряй, а йди послухай, що вона їм буде казати.

Пішов він і слухає, а вона й каже:

— Дивіться ж, як він пожене вас пасти, то щоб ви мені втекли в Чуй-ліс — там він вас не знайде.

Він вернувся в хату, а дівчина й питається його:

— А що? Чув?