Варвар у саду - Збігнєв Херберт

item, чи вітав, або бачив, що інші особи вітали єретиків…;

item, чи вірив, що особа, яка прийняла єретичну віру, може бути спасенна…»

Інші питання стосувалися переконань і минулого осіб, із котрими зустрічався підозрюваний.

Лише на перший погляд такий спосіб допиту видається мало еластичним, тупим і безрезультатним. По суті, його холодна, безособова логіка звільняла слідчого від застосування психологічної гри, вникання у мотиви й обставини, а особу підозрюваного вражала страхом, якого ми завжди зазнаємо, коли зіштовхуємося не з живою істотою, а з суворою конечністю. Обидва рівні: рівень морально-психологічний і рівень фактів — тут ідеально відокремлені один від одного.

Поезія трубадурів стає предметом ґвалтовного наступу, наче мало було, що двори й меценати опинились у руках солдатів із Півночі. «Так надміру змінився світ, що впізнати його вже годі», — бідкається Бертрам д’Аламанон. Єпископи та домініканці закликають покинути «марнославні пісні», а папський легат приймає присяги лицарів, що ті вже ніколи не складатимуть віршів. Місце лірики (явище, зрештою, добре відоме в інші історичні епохи) займають важкі заідеологізовані товстухи, які укладають побожні віршороби. Одна зі збережених поем є попросту викладом катехизму і не була б літературним твором, якби не те, що після кожної з викладених істин йшов такий рефрен:

Провансальська поезія переймається ідеєю «гріховного кохання», яку викладають у нудних поемах. Bréviaires d’amour[67] маестро Матфре Ерманґо нараховує 27 445 віршів. До поезії починає закрадатися схоластика, і згадана поема також містить розділ Про нікчемність тіла. «Сатана, прагнучи завдати страждань чоловікові, прищепив йому ідоловірну любов до жінки. Замість кохати всім серцем і всією силою розуму полум’яною любов’ю Творця, віддає він жінці те, що заборгував Богові. Знайте ж, коли хто кохає молодицю, воістину кохає сатану і чинить Богом зрадливого демона».

Звичайно, все ще існували автентичні трубадури, і, мабуть, усе ще відбувалися їхні потаємні з’їзди та зустрічі. Останній з-поміж них, Ґіро Рік’є, помирає 1280 року, тобто майже через сорок літ після вогнищ Монсеґюра. Його голос сумний, наче голос польового коника на руїнах. Він віддано дотримувався традиції, впродовж двадцяти років ідеально кохаючи дружину віконта Нарбона; витонченість почуттів ставить його поряд із кращими представниками жанру. Наприкінці життя Ґіро Рік’є підпадає новим віянням і пише винятково марійські гімни, при цьому конфлікт предмету земного і небесного кохання надміру ризикований. «Донедавна оспівував я кохання, але що це таке достеменно не знав, марнославство й шаленство вважаючи почуттям. Але зараз справжня любов полонила мене, мушу серце своє я віддати тій Дамі, що її я ніколи не зможу кохати й голубити так, як Вона того варта… Я не заздрю нікому з тих, хто прагне серце Її здобути, і молюся за всіх Її шанувальників, аби молитва кожного з них була почута».

На прикладі декадентської поезії трубадурів можна, наче на анатомічному препараті, вивчати явище формалізму. Визначальним тут є не надмір мовних оздоб чи метафор, а ситуація, коли давніми виразовими засобами намагаються передати нову, інакшу емоційну та історичну атмосферу. Додаймо, що було б наївно судити, буцім уся поезія трубадурів є відображенням кришталевої чистоти і платонічного кохання. Історія переказала імена славетних поетів-лібертинів, відомих авантюрами та вільнодумними віршиками, як от Сордель і Бертрам д’Аламонон.

Поезія трубадурів завжди була сумішшю вогню й блакиті, й, може, це не найгірший поетичний сплав. Уся пісня XXVI Божественної витримана у темному пурпурі й холодному блиску. Душа доброго поета Арнольда Даніеля чекає дня визволення у чистилищі. Данте споруджує своєму маестро чудовий пам’ятник. Пісня закінчується провансальською мовою, і це має чар краси, яка поступово минається.

Але повернімося до перерваної історії. Ми зупинилися на трактаті в Мо і Тулузькому синоді, який поширив на Ланґедок владу інквізиції. Та не на весь, бо у неприступних замках тліє іредента. Крім того, інші країни, особливо Ломбардія, з якою єретики графства Тулузи і Провансу завше мали тісні контакти, здавна були відносними оазами миру і надавали допомогу братній Церкві.

Що робити? Апостольська діяльність катарів назначена всією злиденністю конспірації. Міста непевні, тож «досконалі» зустрічалися з віруючими в горах, на лісових галявинах. Їх вистежують вивідачі та видають до рук інквізиції, але це не лякає тих, хто під покровом ночі переходить із місця на місце, супроводжуваний приязними, шпигунськими чи байдужими зі страху поглядами. Інколи їм вдавалося на певний час осісти за шевським копитом чи у пекарському ковпаку на голові, а особливо любили катари фах лікаря, згідний із заповіддю діяльного милосердя.

Тимчасом Раймунд VII провадить політику залежності від папи, не приховуючи, що хотів би позбутися інквізиції. Щоб продемонструвати добру волю, з його ініціативи спіймали та спалили низку альбігойців, серед яких був дяк Джоан Камбітор і три його товариші, котрі ховалися у Монсеґюрі. На чотири роки — від 1237 до 1241 — діяльність інквізиторів у графстві припинено. Здавалося, внутрішній мир близький.

Проте цілком несподівано, зі швидкістю стрімких гірських потоків, спадає влітку 1240 року месник — Раймунд Транкавель, син померлого у в’язниці віконта Безьє. Разом із ним колишні власники окупованих французами замків і чудова араґонська кіннота. Військо швидко рухається вперед, займаючи дорогою фортеці, які не чинять жодного опору. Однак, замість одразу вдарити на столицю — Каркасон — молодий вождь обмежується легкими перемогами. Намісник короля Франції організовує оборону, надсилає гінця в Париж і просить допомоги у графа Тулузи, який, утім, недвозначно відмовляє. Від запальної атаки молодого Транкавеля на столичне місто дрижать і обсипаються мури, але надходить допомога обложеним, якою керує сенешаль Людовіка IX Жан де Бомон. Він змушує молодого войовника відступити. Друга фатальна помилка цієї