Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Наступні юридичні акти ще більше загострюють приписи Тулузького синоду 1229 року. Канони синоду в Арлі вимагають, поміж іншим, щоби тіла померлих єретиків ексгумували та палили на вогнищі. Хвиля удаваних навернень змушує інквізиторів вдаватися до щоразу гостріших запобіжних заходів. Будують в’язниці, де до кінця своїх днів перебувають в ув’язненні всі ті, хто симулював навернення. З’їзд у Нарбоні 1243 року ухвалює, що ніхто не може бути звільнений із в’язниці через обставини цивільного стану (родинні обов’язки, діти), ні також через вік чи за станом здоров’я. Явним відступом від процедури, прийнятої у римському праві, є постанова, що імена свідків не будуть повідомлені оскарженому. У справах про єресь допускаються свідчення кримінальних злочинців, осіб, засуджених до позбавлення честі, а також спільників злочину. Також не відкинуто як доказовий матеріал зізнання, мотиви яких були явно шкідницькими і виразно ворожими щодо підозрюваного.
Історія переказала імена двох перших інквізиторів. Ними були брат П’єр Сейла, син багатого міщанина з Тулузи, один із перших сподвижників св. Домініка, і Ґійом Арно родом з Монпельє. Обидва інквізитори взялися до діла з небаченою енергією: негайно після номінації вони ув’язнили і майже одразу вчинили розправу з Віґороса де Баконья, якого вважали єресіархом столиці графства. Ґійом Арно виїжджає на місця, розгортаючи активність, яка викликає жах у населення і заклопотаність графа. Раймунд скаржиться папі на беззаконну процедуру інквізиторів: допити свідків за зачиненими дверима, відмова у послугах адвокатів, призначення процесів над покійниками і поширення такого терору, що перелякані мешканці доносять на невинних. «[Інквізитори] турбують край, і через ці зловживання людність повертається проти монастирів і духовенства».
Зі сказаного вище може виникнути припущення, що інквізитори диспонували величезними силами, насправді ж, ті два домініканці не мали жодних засобів і людей, а спиралися винятково на підтримку кліру та світської влади. Щойно пізніше вони отримали дозвіл на озброєний супровід, судових помічників, нотарів і асесорів, причому кількість цих осіб не могла перевищити вісімдесят на одного інквізитора. А тому лише величезною енергією, глибоким переконанням у власній місії, пошуками мученицької смерті можна пояснити розвиток цієї інституції.
Серед численних творів, присвячених боротьбі ордену домініканців з єрессю, однією з найдивовижніших є фреска Андреа да Фірензе, яка розташована в іспанській каплиці Санта Марія Новелла у Флоренції. Брати проповідники переконують схизматиків, які присоромлено рвуть свої безбожні книги. Проте це евфемістична версія історії. Правда зображена на нижній частині фрески, завуальована символами тварин: собаки (Domini canus[64]) загризають вовків (схизматиків).
Стан суспільної свідомості ілюструє афера тулузця Жана Тісера. Він мешкав у передмісті і радше за все був католиком. Тісер обходив вулиці міста й звертався до перехожих зі словами, в яких неважко прочитати страх: «Панове, послухайте мене! Я не єретик, бо маю дружину, з якою сплю, а також синів; я їм м’ясо, інколи брешу і божуся, отож я добрий християнин. Не вірте також, якщо вам скажуть, що я не шаную Бога. Можна вам з таким же успіхом дорікати, як і мені дорікають, бо ті прокляті хочуть переслідувати порядних людей і вкрасти місто у нашого Господа». Попри величезне обурення мешканців столиці Ланґедоку, Тісера спіймали і похапцем спалили на вогнищі.
Кількість підозрюваних така значна, що Арно і Сейла не в стані допитувати усіх затриманих. Засуджені до носіння хреста, штрафу чи обов’язку здійснити паломництво живуть у постійній непевності, бо єдиними остаточними вироками є смертні. Втім, навіть покійники не мають спокою. Цвинтарі повні розритих могил, з яких витягнуто рештки померлих схизматиків, аби очистити їх вогнем. Жорстокість домініканців настільки велика, що викликає обурення і в інших орденів. Ченці з Бельперша дають єретикам притулок у своєму монастирі, і це, мабуть, не єдиний випадок.
Ґійом Пельгісон розповідає у своїй Chronicon історію, яка б видалася маячнею ідіота, повною галасу і люті, коли б не те, що хроніст сам був очевидцем, а як помічника інквізитора його важко звинуватити у намірі обмови. Отож, 4 серпня 1234 року, після урочистої меси, єпископові Тулузи Раймундові дю Мірамонові донесли, що у будинку неподалік помираюча старенька отримала consolamentum. Єпископ у супроводі духівництва прямує до кімнати умираючої дами, яка, не тямлячи вже до ладу, що діється, і переконана, що її відвідує єпископ катарів, чинить визнання віри. Закликана раптом до навернення в католицтво, вона відмовляється, після чого її переносять із ложем на поспіхом змонтоване вогнище і спалюють. Вчинивши це, єпископ і його свита повертаються до трапезної, «де з радістю спожили подане, возносячи подяку Богові та святому Домінікові».
Подібна практика викликає у місті заворушення, яке сягає піку, коли інквізитори звинувачують у підтримці єретиків трьох консулів (по суті, світська влада справді робила все, щоб вберегти від вироку чи полегшити втечу засудженим громадянам). Внаслідок відвертої сутички домініканці та єпископ Раймунд дю Мірамон були вигнані з Тулузи. Проте після обміну терміновими листами між графом і папою інквізитори повертаються до міста, і все починається спочатку. Один із «досконалих», навернений у католицтво, доносить на низку осіб, що зумовлює значну кількість «посмертних процесів». Цвинтарі розорані, а рештки померлих вивішують на плотах із вигуками: «Qui atal fara, atalpendra»[65].
У 1233 році в Корде падають під ударами натовпу перші мученики з-поміж інквізиторів, і відтоді акти опору почастішали. До того ж, у містах, які жили раніше у зразковому внутрішньому спокої, зростає число сутичок між групами католиків і схизматиків.
Було б неправдою твердити, що всі, хто потрапив у сіті братів проповідників, йшли на вогнище. Документи говорять про значну кількість помилуваних, скажімо, 1241 року за один лише тиждень було уділено 241 канонічне розгрішення. Однак протоколи допитів ставали джерелом дуже докладних картотек і жахливої думки: «Вони бачать усе». Історія (не лише середньовічна) вчить, що народ, до якого застосовують поліцейські методи, деморалізується, внутрішньо заламується і втрачає здатність до опору. Навіть
