Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей
Після того як ми перевалили через стрімку лісисту гору, дорога знову новела розлогою рівниною. А коли вона почала вже губитись у вечірніх сутінках, ми прибули до якогось укріпленого поселення, густо залюдненого й багатого. Його жителі затримували нас, бо не радили нам вирушати в дорогу вночі і навіть раннім ранком. Казали, що численні зграї величезних вовків наводять жах своєю лютістю і, звиклі до нападів і грабежів, никають по околиці, тому в дорозі небезпечно; вони, немов розбійники, чигають на перехожих. Голод довів їх до того, що нападають навіть на довколишні селянські двори, так що людям доводиться загибати такою смертю, якою загинуло безліч безборонних тварин. Одне слово, уздовж дороги, якою нам треба буде далі рухатись, лежать численні недоїдені тіла людей, повсюдно біліють обгризені кістки. Тому ми повинні, казали вони, їхати з якнайбільшою обережністю і оминати засідки, які підстерігають мандрівників на кожному кроці. Зважаючи на таку небезпеку, найкраще було б, якби ми вирушили в дальшу путь серед білого дня, десь біля полудня, коли сонце буде вже високо на небі, бо денне світло розслаблює хижаків. Нарешті, не варто продовжувати подорож нарізно, а треба їхати гуртом, зімкнутою лавою, щоб щасливо пройти крізь небезпечні місця.
16. Але нерозторопні втікачі, наші проводирі, спонукані сліпим і нерозважливим поспіхом та через страх перед можливою погонею, не зважали на розумну пораду. Вони, не чекаючи, поки розвидніється, ледь. перевалило за північ, поклали на нас ноші і гайда в дорогу. Тоді я, наляканий небезпекою, про яку була мова, непомітно втиснувся у саму середину гурту, старанно сховався за іншими в'ючними тваринами, щоб часом зад мій не потерпів від нападу вовків. Усі дивувались моїй прудкості, з якою я переганяв усіх інших ослів і коней. Але моя прудкість не [І39] була виявом жвавості, а радше страху. Отут і спало мені на думку, що, можливо, страх зробив летючим уславленого Пегаса і за це його слушно називають крилатим(7). Він-бо підстрибував високо і піднімався аж до самого неба не через якусь там причину, а від страху перед укусами вогненосної Хімери. Щодо пастухів, то вони озброїлись, немов на війну: хто тримав списа, хто рогатину, а хто дротик, а ще інший - палицю. Запаслись вони й каміняччям, якого вдосталь валялось на нерівній дорозі. Деякі з них несли загострені коли, але більшість відстрашувала хижаків палаючими смолоскипами. Бракувало лише бойової сурми, щоб ми виглядали як справжнісінький військовий стрій, готовий до бою. Даремно ми переживали, боячись вовчого нападу: ми вскочили в куди гіршу біду.
Вовки, чи то злякавшись галасу від безперестанного руху безлічі людей, чи яскравого полум'я смолоскипів, чи, можливо, метнулись в інше місце шукати собі поживи, досить того, що вони нас не зачіпали і навіть не показувались нам на очі.
17. А сталося так, що в одному селі, повз яке ми проходили, жителі прийняли нашу досить-таки численну громаду за розбійників. Сильно стурбовані за своє майно і смертельно нажахані, вони напускають на нас величезних скажених собак, старанно навчених для охорони села, набагато страшніших від вовків та ведмедів, причому ще й нацьковують їх звичайним тюканням і різними вигуками. Ці собаки, лихі з природи і надто розлютовані криком своїх хазяїв, напали на нас і оточили з усіх сторін. Без розбору шматували людей і тварин. Довго осатанілі собаки лютували, багатьох звалили на землю. Перед зором відкривалось видовисько, гідне, їй-бо, не стільки розповіді, скільки співчуття: одні із зграї собак зі страшною люттю хапали тих, які шукали порятунку у втечі, інші нападали на тих, хто стояв на місці, ще інші кидались на тих, хто лежав повалений на землі, одне слово, від їхнього набігу потерпіла вся наша громада. Але це ще не все! До такого нещастя додалась далеко гірша біда. Бо селяни з дахів будинків і з-сусіднього горба почали закидати нас камінням, так що ми зовсім розгубились, не знаючи, від якого лиха треба нам захищатися, чи від собак, які зблизька нас непокоїли, чи від каміння, яке здалеку на нас сипалось. Раптом один із каменів поцілив у голову жінці, котра сиділа на моїй спині. З болю вона зарепетувала і зайшлась плачем, потім почала гукати на допомогу [140] свого чоловіка. А був ним той пастух, якому віддали мене в опіку.
18. Він звертався до милосердя богів і, витираючи кров з лиця жінки та заспокоюючи її, горлав ще голосніше за неї: - Чого ви нападаєте на нещасних людей, струджених мандрівників, чого так нещадно розправляєтесь з нами? Якої здобичі шукаєте у нас? За які провини ви мстите нам? Адже ви ж не в звіриних печерах чи серед диких скель живете, щоб радіти з того, як ллється людська кров! - Ледь встиг він договорити, як рясний град каміння припинився і вщухла гавкотнява, знята лютими собаками, бо їх було відкликано. Нарешті один із селян озвався із вершка кипариса: - Ми жбурляли каміння не для того, щоб загарбати ваше майно, а щоб захистити своє від вас. Тепер ніхто вас не зачепить, можете спокійно їхати далі.
Так сказав він, і ми рушили вперед, кожен по-різному потерпілий: одні побиті камінням, а інші покусані собаками,- взагалі всім добре перепало. Подолавши чималий шмат дороги, ми ввійшли в якийсь гай з височенними деревами, привабливий зеленими полянами. Тут наші погоничі вирішили зупинитися для короткого перепочину і щоб зайнятися своїми .ранами й ґудзями. Отож, попростягавшись на землі, якийсь час відпочивали, потім взялися заліковувати рани: хто змивав кров у поблизькому струмку, хто прикладав змочену в оцті губку до набряків, а хто перев'язував шматтям укуси й пошкрябини.
Так кожний на свій лад дбав, щоб швидше оклигати.
19. Саме у цей час з вершини пагорба дивився на нас якийсь старець. Кози, які паслись навколо нього, вказували на те, що він пастух.. Один з наших запитав, чи
