Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

хто далекий від тебе: державних діячів, твій народ, інші народи. Природу оповивають тумани, і вона від нас весь час зникає. Мені хотілося б уловити вираз кожного обличчя, а воно вже змінилося, ніби брижі пробігли по воді. Наші власні почуття мінливі, як квітневе небо. Але добре побудований роман пропонує нам людські образи, хай іноді і таємничі, але завжди доступніші для розуміння, ніж істоти реального світу, бо вони — творіння розуму.

Ars est homo additus naturae — мистецтво — це людина, приєднана до природи. Отож це — природа, наближена до людини.

Виразність мистецтва не потребує роздумів. Прекрасне зрозуміле без пояснень. Ви дивитесь на собор; його краса вас хвилює, але вона не диктує вам теологічних міркувань. Вона сама по собі означає щось велике, таємне, божественне. Статуя середньовічного святого, як і статуя античного божества, надає вічної форми блукаючим мріям людства. Безпредметні мрії тяжкі; це розумієш у години безсоння. Художник, романіст надають мрії предметності, форми. Яка насолода знаходити у нашому світі, який весь час змінюється, постійні форми: Джоконду, пані Боварі, Терезу Дескейру, Анну Кареніну. До них можна постійно повертатися, на них відпочиває погляд. У цьому весь зміст великого роману Пруста: «Життя, так, як воно тече, — тільки утрачений час, врятувати що-небудь можна, тільки надавши йому форми вічності, тобто форми мистецтва». І у цьому ще одна постійна функція письменника. Від Ахілла і Патрокла до Дон-Кіхота і Санчо, від Андромахи до Беатріче, від Альбертіни до Шарлюса письменник творить вічні форми, істинніші і постійніші, ніж форми самого життя.

Усе це наводить на думку, що було б абсурдом твердити, ніби роль письменника у сучасному світі цілком відрізняється від тієї, яку він грав раніше, що форма мистецтва, яка була прекрасна, може назавжди втратити свою значимість і що в мистецтві існує прогрес. Жоден сучасний поет не може бути геніальніший за Гомера і грецьких трагіків. Пруст не вищий за Бальзака; він просто інший. Малларме і Валері не є «прогресом» по відношенню до Гюго і Бодлера[142]; це просто інші люди і жили в іншу епоху. Чехов не кращий і не гірший за Гоголя, і він не став би тим, ким був, коли б Гоголь не був його попередником. Жоден письменник, жодне покоління не починають з нуля. Тільки поверхова людина неспроможна глибоко захоплюватись майстрами минулого.

В той же час різні історичні епохи, різні широти породжують свою власну форму мистецтва. Постійні потреби лишаються незмінними, бо така їхня суть. Але спосіб їх задоволення, а отже, і засоби вираження змінюються. Класицизм відповідав епосі суворої ієрархії, яка усвідомила свою сталість. Романтизм, з його втечею в екзотику, у фантастику або історію, приносив полегшення суспільству, незадоволеному собою (німецька молодь за часів Гете, французька молодь, у якої за часів Реставрації було відібрано славу імперії; американська молодь у 1920 році[143]). Наука і позитивістська філософія п’ятдесятих років XIX століття неминуче мали породити натуралістичний роман. У наші дні, коли для фізика матерія виражається у математичних формулах, коли я сиджу вже не на стільці, а на сплетінні рівнянь, і художники, або, в усякому разі, деякі з них, відкидають предмет, деякі романісти відмовляються від сюжету і персонажів. Так уже йдеться. Вони належать своєму часові.

Те, що називається «новим романом», заслуговує на наш інтерес. Ефект шоку відіграє важливу роль у літературі. «Прекрасне завжди дивне», — говорив Бодлер. Те, що не вражає, мало привертає увагу рафінованих і пересичених літераторів. «Новий роман» потрібен «завжди». Помилкою тільки було б вважати, що «новий роман» абсолютно новий або що він вічно залишиться «новим». Кожний великий романіст створює свого часу «новий роман». Бальзак і Стендаль настільки бентежили своїх сучасників, що їх не визнавала більшість критиків. Пруст, коли він написав «У бік Свана», 1913 року, не був зрозумілий. Але обережно! Ефект шоку миттєвий, подив притуплюється. Звикаючи до дивного, публіка втомлюється від нього. У неї незабаром виникнуть нові потреби, і для збудження апетиту їй знадобляться нові приправи. Якийсь час вони будуть до смаку, а потім теж здадуться прісними. «Ніщо на світі не старіє так швидко, як новизна», — говорив Валері, привертаючи тим самим увагу до того, що не старіє: до цінностей, які не нові, але вічні.

Особливістю нашого часу є те, що «авангард» сьогодні прагне новацій що б там не було і внаслідок смішної ілюзії вважає себе «авангардом ad aeternum[144]». Проте авангард будь-якої епохи внаслідок невблаганного руху Часу, змін у звичаях і амортизації шоку неминуче перетворюється на ар’єргард епохи наступної. Ні Вірджінія Вульф[145], ні Пруст не говорили і не думали про себе: «Я належу до авангарду». Для нашої епохи характерний культ несподіваного — це небезпечна спокуса для містифікаторів. Але це — шанс для розвідників і предтеч, які, зумівши розгледіти джерело, що пробивається, кинуться у потік першими.

Ангажований письменник

Другий модний термін, характерний для нашого часу, — «ангажованість» письменника. Нам кажуть: «Сучасний письменник повинен бути ангажованим». А великі письменники минулого хіба не були ангажованими? Іншими словами, чи займали вони тверді позиції в позаестетичних питаннях? Чи вторгалися вони у царину дії? Чи брали участь у релігійному, політичному, соціальному житті? Не думаю, щоб у цій галузі існувало непорушне правило. Вольтер і Руссо були письменниками ангажованими, Віктор Гюго або Жорж Санд — теж, Бальзак вважав себе монархістом, Стендаль — республіканцем. Флобер, навпаки, вимагав від митця безсторонності. Він вважав, що мистецтво, естетичне переживання лежать за межами боротьби пристрастей. Мистецтво може живитися тільки пристрастями приборканими. Воно — «почуття, про яке згадуєш у цілковитому спокої». Флобер використав згадки про своє юнацьке кохання до пані Шлезінгер, працюючи над «Вихованням почуттів». Але він пише: «Ти, мій любий, змалюєш вино, кохання і війну, тільки якщо сам ти не п’яниця, не коханець і не вояка. Ти талановито змалюєш політичний світ, тільки коли сам ти не належиш до жодної партії».

Я особисто вважаю, що Флобер перебільшує. Не пристрасть псує художній твір, а прагнення щось довести. Художній шедевр може бути ангажованим, але він ніколи не буває ні дидактичним, ні педантським. Паскаль у «Листах до провінціала» пристрасний, як і Таціт[146] в «Анналах», — і це прекрасно. Письменник може і повинен зображати політичні пристрасті, як і будь-які інші. Адже він сам пережив їх. Але оскільки мистецтво — подолання конфліктів, митець повинен владарювати над власними пристрастями. Толстой, викликаючи захоплення як автор «Війни і миру» і «Анни Кареніної», де він кидає на все рівне світло,