Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Будучи лікарем, він міг спостерігати людей у найстрашніші і найкризовіші моменти. Хвороба і злидні не брешуть. Людина уявляється Чехову істотою страждаючою і часто у своїй мерзенності близькою до тварини.
Йому довелося бачити мужика з пропореним вилами животом; жінку, що обварила окропом дитину ненависної суперниці… Він записує: «Коли живеш вдома у спокої, то життя здається звичайним, але тільки-но вийшов на вулицю і розпитуєш, наприклад, жінок, то життя — жахливе».
Але коли життя жахливе, як перенести його самому і як допомогти іншим? Передусім активним співчуттям. Жоден письменник не діяв так активно, щоб полегшити людські страждання, як Чехов — лікар і порадник. Деяке уявлення про те, яким міг би бути світ, дає кохання. Мужчина чи жінка, коли вони кохають, відмовляються від егоїзму і марнославства. Але є дещо вище за кохання, це — правда. Ніколи не можна брехати, а щоб не брехати, треба стежити за собою.
Одного разу він сказав Буніну: «Треба, знаєте, працювати… не покладаючи рук… все життя». І, помовчавши, без явного зв’язку додав: «На мою думку, написавши оповідання, слід викреслювати його початок і кінець. Тут ми, белетристи, більш за все брешемо… І коротше, слід говорити якомога коротше».
І раптом: «Дуже важко змальовувати море. Знаєте, який опис моря читав я недавно в одному учнівському зошиті? «Море було велике». І тільки. Як на мене, чудово».
А комусь ще сказав: «Слід завжди перегнути навпіл і розірвати першу половину. Я кажу серйозно. Як правило, початківці намагаються, як то кажуть, «вводити в оповідання» і половину напишуть зайвого. А треба писати, щоб читач без пояснень автора, з самої течії оповідання, з розмов дійових осіб, з їхніх вчинків зрозумів, у чому річ… Ось, що не має прямого відношення до оповідання, усе слід нещадно викидати. Коли ви говорите у першому розділі, що на стіні висить рушниця, у другому або третьому розділі вона повинна вистрелити».
З вимогливості до себе і прагнення писати тільки правду, навіть «наукову правду», Чехов в останні роки безжально скорочував свої твори.
— Схаменіться, — обурювалися друзі. — У нього треба віднімати рукописи. Інакше він залишить у своєму оповіданні тільки те, що вони були молоді, закохалися, а потім одружилися і були нещасливі.
Він відповідав:
— Послухайте, але ж так воно, по суті, й є.
Одного разу він сказав: «Коли б я був мільйонером, то писав би твори завбільшки з долоню.
Толстой не любив чеховських п’єс. «Тільки одна втіха у мене й є, — розповідав Чехов, — він мені якось сказав: «Ви знаєте, я терпіти не можу Шекспіра, але ваші п’єси ще гірші. Шекспір все ж таки хапає читача за комір і веде його до невідомої мети, не дозволяє збочити. А куди з вашими героями дійдеш?»
Антон Павлович відкидає назад голову і сміється так, що пенсне падає з його носа.
— […] Був він хворий, — продовжує він, — я сидів поряд з його ліжком. Потім став прощатися; він узяв мене за руку, подивився мені в очі й каже: «Ви хороший, Антоне Павловичу!» А потім посміхнувся, випустив руку і додав: «А п’єси ваші все ж таки погані».
При всій моїй повазі до Толстого я переконаний, що він не має рації і що театр Чехова хоча й не кращий за його прозу, — це неможливо, — але так само добрий. Його п’єси, немає сумніву, утверджують славу свого автора, навіть з більшим блиском, бо вони виконуються в усьому світі, а безпосереднє враження від спектаклю завжди сильніше, ніж від книжки.
Його найвідоміші, і найвідоміші заслужено, п’єси — це «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестри» і «Вишневий сад». У всіх них, за винятком «Трьох сестер», діють провінційні поміщики. Це картина суспільства, яке руйнується і нудиться. Герої мріють вирватися із свого оточення і поїхати або до Москви, яка y мріях здається якоюсь столицею щастя, або, як у «Вишневому саді», — до Парижа.
«Дядя Ваня» — шедевр, який я не можу дивитися без сліз. Ще Горький казав: «Цими днями дивився «Дядю Ваню» і плакав, як баба». Чому? Тому, що це історія самопожертви і поразки трьох дуже добрих людей: самого дяді Вані, Соні, гідної любові, але негарної і тому знехтуваної, і особливо Астрова, сільського лікаря, який плекає найблагородніші мрії про майбутнє, але усвідомлює, що приречений на буденне існування, крах усіх надій. Заради чого все це? Заради того, щоб на мить блиснули і зникли люди, подібні до іменитого і нестерпного професора Серебрякова і його молодої дружини, дуже гарної, надто гарної Єлени Андріївни. Здається, Чехов уявляв собі тільки три типи жінок: молода дівчина, мрійлива і чиста; сліпуча красуня, трохи навіжена і небезпечна; негарна, але прекрасна жінка, лагідна і нещасна.
Наприкінці п’єси Гордовиті покинуть ці похмурні місця, Лагідні залишаться самі. І все ж таки в останніх репліках п’єси Чехов залишає нам велику надію.
* * *
Спробуємо розібратися, які ж особливості театру Чехова. Передусім його театр, як і оповідання, простий, персонажі розмовляють природно. Інтригу зведено до мінімуму. Глядач переживає певну ситуацію, і переживає її у часі, що зближує п’єсу з романом. У Чехова, взагалі, різниця між ними майже не відчутна. Текст у його п’єсах важливий не стільки тим, що у ньому говориться, скільки тим, що замовчується. За ним стоїть підтекст, німий і тривожний. Лише у рідкі моменти ті, хто надто сильно страждає, насмілюються кричати про свій біль або лють (наприклад, вибух дяді Вані проти уявного світила), але паузи відіграють найважливішу роль. Іноді хто-небудь з героїв удається до довгого монологу, його перериває інший — зі своїм монологом, ніяк не зв’язаним з попереднім. З репліками Чехов чинить так само, адже справді люди і в житті часто продовжують свою думку, не слухаючи інших.
Одного разу він зателефонував з-за кордону, розповідає Станіславський, щоб викреслити у «Трьох сестрах» чудовий монолог, де Андрій описує, що таке дружина з погляду провінційної людини. «Несподівано ми одержуємо записку, де говориться, що весь цей монолог слід викреслити і замінити його лише трьома
