Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

Як виник сюжет «Війни і миру»? Так само, як і інших шедеврів. Він не був сміливо обраний автором, а спричинився цілою низкою випадків. Він був схоплений автором, бо відповідав його потайним думкам. Протягом цілого 1863 року (після його одруження) Толстой вагався між кількома ідеями: він думав навіть про повернення до служби в армії. Але у січні 1863 року він зробив у своєму щоденнику надзвичайно важливий запис: «„Знедолені” — це сила».

Цей запис висвітлює плин його думок: «Знедолені». Роман надлюдських масштабів; роман, де історія зливається у контрапункті з життям окремих людей; роман, насичений філософськими роздумами. Чи не було це саме тим, що намагався створити Толстой? Чи не правдоподібно, що, захоплений епічним романом Віктора Гюго, він запитав себе: «Коли б я побажав і коли б зміг перенести на російський грунт цю епопею, у яку епоху і серед яких персонажів я вмістив би її?»

Він спочатку задумав роман про декабристів. Це була добра тема, і Толстой написав після довгих розвідок у бібліотеках перші розділи цього роману. Але коли він читав історичні матеріали, його увагу привернув інший сюжет, який більше пасував для епічного твору: рік 1812, рік походу Наполеона в Росію, рік перемоги російської армії. Потім дуже швидко він зрозумів, що 1812 рік — це розв’язка драми, а не вся драма в цілому. Справжня епопея починається 1805 року. З 1864 року Толстой віддається повністю роману під назвою «Рік 1805».

Ніколи ще романіст не був так підготовлений, щоб збирати матеріали для твору. Толстой належав до двох старовинних освічених родів, і його предки грали важливу роль у російській історії. Його дід по лінії матері, князь Микола Волконський став у романі прообразом старого князя Миколи Волконського, а маєток князя «Лисі Гори» у книжці нагадує Ясну Поляну. Великий романіст ніколи не копіює натуру, не трансформуючи її, і персонаж поєднує в собі риси багатьох людей. Князь Волконський лише до певної міри князь Волконський, так само як Растіньяк — Тьєр. Коли старий князь нагадує діда Толстого, то його деспотизм запозичений, як кажуть, у фельдмаршала Каменського.

Щоб зобразити родину Ростових, Толстой черпав дані з власної родини і сім’ї дружини. Його дід, Ілля Андрійович Толстой був аристократом, дуже схожим на старого графа Іллю Андрійовича Ростова. Він розорив своїх близьких через безмежну щедрість і невміння управляти своїм майном. Толстой його не знав, але чув про нього безліч історій. Свого батька Миколу Ілліча Толстого він зробив прообразом Миколи Ілліча Ростова (він не поміняв навіть імен та по батькові). Уся історія Миколи, закоханого у Соню, який відмовився від шлюбу з нею, щоб одружитися з багатою спадкоємицею і врятувати від бідності свою сім’ю, була історією Миколи Ілліча Толстого.

Сім’я Берс і їхні друзі в Москві принесли на млин романіста мішки з дорогоцінним зерном. Три сестри увійшли в роман: зі старшої, Лізи, він зробив Віру Іллівну Ростову, яка завжди говорить те, що слід, і водночас всім стає незручно. Наташа Ростова — це значною мірою молода своячка Толстого, Тетяна Берс, весела, чарівна, примхлива, завжди готова розповісти про свої закоханості своякові, якого розуміла краще за всіх. Проте інші риси Наташі походять від Софії Андріївни Толстої, дружини автора. «Я взяв Соню, — говорив він, — перемішав її з Тетяною, і так виникла Наташа».

Ось правда. Жоден персонаж роману, коли автор геніальний або хоч талановитий, не є копією, повторенням риси за рисою реальної людини. Толстой починав у буквальному значенні цього слова «уявляти собі» Наташу. З того моменту, як він умоглядно вже добре знав цю дівчину, він, спілкуючись з Танею і Сонею, а також іншими молодими дівчатами, запозичував у кожної з них властиві їм риси Наташі. Іноді читання роману навіювало йому думку про якусь рису характеру або сцену. Персонаж живиться життям романіста і тих, хто його оточує. Він розвивається в уяві, як дитина, що у лоні матері всмоктує ту саму поживу, що й вона.

У більшості великих романів у центрі художнього полотна є персонаж, герой, через призму сприйняття світу якого перед нами постають події. У «Пармській обителі» це Фабріціо дель Донго, у «Червоному і чорному» — Жюльєн Сорель, у «Пані Боварі» — Емма. Світ обертається навколо героя (або героїні), змінюється для читача, як у свідомості центрального персонажа. Толстой, великий творець, не потребував такого товмача. Він грає роль бога, і кожен персонаж живе своїм життям і своєю літературною долею.

У всякому разі, ми почуваємо, що автор присутній у кількох героях. У «Війні і мирі» він роздвоюється. Частина його душі у князі Андрії Болконському, частина — у П'єрі Безухові. Можна подумати, що князь Андрій втілює незадоволення автора самим собою, його дратівливість, — таким він був, благородним і нещасним, у період його одруження; а П’єр Безухов — це людина, якою б він хотів стати. І той, і другий, як Левін в «Анні Кареніній», котрий також являє собою проекцію Толстого, пристрасно жадають чинити добре; обидва страждають від совісності. Але князь Андрій починає розуміти сенс життя перед смертю, в той час як П’єр після шлюбу з Наташею пізнає щастя і сам стає взірцем, прикладом для сина князя Андрія, Миколи Андрійовича Болконського.

Коли з’явився початок роману під назвою «Рік 1805», критики запитували себе, що задумав Толстой. Це була правдива і прекрасна картина життя російського дворянства початку століття. Персонажі приваблювали, але багато читачів були спантеличені численними французькими фразами, великою кількістю тем. Насправді ж Толстому потрібна була тривала підготовка, щоб закласти основу життя суспільства, на яку згодом вдарить буря війни. Назва «Війна і мир» буде прийнята ним лише в 1867 році після виходу двох перших томів. Вона запозичена у Прудона[129]. Ця назва дуже влучно розкриває перед майбутнім читачем завдяки цьому протиставленню двох стихій широкі горизонти історії.

Мало жанрів містять стільки труднощів, як історичний роман. Щоб читач захопився подіями, треба, аби вони були зв’язані з долями окремих людей, з пристрастями вже знайомих персонажів, улюблених чи ненависних. Коли автор хоче ввести в роман уславлених видатних героїв, які існували реально, таких, як Наполеон, Олександр, Мюрат, Кутузов, він має грунтуватися на документах, бо всяка помилка буде смішною. Проте він повинен вдихнути життя в історичні манекени і нагородити їх людськими пристрастями. Ми погоджуємось із зустріччю Наполеона з тим російським солдатом, нам вже добре знайомим, за умови, щоб обидва під час цієї зустрічі лишалися людьми.

Суперечливі документи примушують письменника