Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співатимуть.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідать у своїх синів правди: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:
— Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було?
— А що ж, — каже, — батечку? Була б із них добра комора, а якби попилять, то гарні дошки були б.
— Ну, — каже, — синку, ти будеш хороший хазяїн.
Тоді питає меншого:
— Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?
Він і каже:
— Батько мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав.
Князь почухав голову і замовк.
От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море:
— Пропадай же, — каже, — лучче сам, ледащо!
Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що у возах, тим і харчується. Та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курить. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив. От та риба од диму і впилась, приплила до берега і заснула. А по березі ходили мисливці. Ходили-ходили, а один побачив та й каже:
— Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять!
От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири і давай її рубать. Рубали-рубали, коли ж чують — кричить у ній усередині:
— Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте християнської душі.
Вони з ляку як кинуться і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий — бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі, — і думає собі: «Як мені тепер у світі жить?»
А його старший брат зробився уже сам великим паном. Батько вмер, так він і зостався хазяїном на всій державі. Позбирались судді, сенатори, присудили йому жениться, тому молодому князеві, і їде він шукать собі дружби, а за ним великий поїзд. Їде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:
— Піди спитай, що то за чоловік?
Той приходить:
— Здоров!
— Здрастуй!
— Що, — каже, — ти таке?
— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такії?
— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати своєму князеві дружби.
— Піди ж ти скажи своєму князеві, що їде він свататися, да без мене не посватається.
Той вернувся до князя — так і так. Князь наказав слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, обполоскався, убрався. Привели його до князя; він і каже князеві:
— Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Будете слухать, то будемо на Русі, а не будете — пропадемо всі.
Князь сказав «добре» і звелів усім його слухать. Ідуть собі, коли це — мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:
— Ні, — каже, — підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстинкою.
Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже:
— Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я твоєму.
Їдуть далі, коли це іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Налітає комарський дивізійний генерал:
— Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напиться! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо, а не даси, так не будеш на Русі.
Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язать, щоб не вбить ні одного комара. Комарі нассались і полетіли.
Їдуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві:
— Купим оті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад.
— Нащо?
— Не питай нащо, а купим.
Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.
І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Їдуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в інше государство. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходить, стала князеві туга до серця приступать, і каже князь:
— А на ці палі, Іване Голику, чи не доведеться наші голови настромлювать?..
— Побачимо! — каже.
Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувать, а князя узяв з собою і повів у будинок. Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають. І в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до послідньої. Так сама менша більше всіх князеві під норов пішла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощаться, йти спать. От змій князеві й каже:
— Ну, котра дочка краща?
Князь і каже:
— Менша мені найкраща, меншу буду сватать.
Змій каже:
— Добре, тільки я дочки не оддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувать. Поробиш усе, так оддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляже.
І наказує йому:
— У мене є на току триста скирд усякого хліба. Щоб він до світа був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От князь іде до свого поїзду почивать та й плаче. А Іван Голик:
— Чого ти, князю, плачеш?
— Як же мені не плакать? Оте і те загадав мені змій.
— Не плач, — каже, — князю, лягай спать, до світу все