Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Дикобраз згорнувся клубком, розчепірив у всі боки свої довгі гострі шпичаки, і вже ніяк на нього не нападеш. Якось по молодості Одноокий тикнувся один раз мордою в такий же безпечний на вигляд клубок шпичок і вмить дістав хвостом по морді. Одна шпичка так і стриміла у його носі кілька тижнів, завдаючи пекельного болю, доки не вийшла сама з нагноєної рани. Отож вовк ліг, приготувавшись до стрибка й тримаючи носа на відстані цілого фута від хвоста дикобраза. Завмерши на місці, він чатував. Хто знає? Все може статися. А що як раптом дикобраз розгорнеться! Тоді спритним ударом лапи можна розпороти його ніжний, нічим не захищений живіт.
Але, виждавши півгодини, Одноокий не витримав, сердито загарчав на нерухомий клубок і побіг далі правим рукавом струмка. В минулому надто часто доводилося йому марно чатувати біля дикобраза, й тепер він не хотів гаяти часу. День збігав до вечора, а вовк ще нічого не здобув!
Батьківський інстинкт, що прокинувся в ньому, гнав його вперед. Вовк мусить знайти поживу. Десь опівдні йому попалася біла куріпка. Він несподівано вийшов із гущавини й опинився віч-на-віч із цим дурним птахом. Їхні погляди зустрілись. Птах злякано махнув крильми, але вовк ударив його лапою, звалив на сніг і схопив зубами саме в ту мить, коли той заборсався, намагаючись злетіти в повітря. Як тільки зуби Одноокого вп’ялися в ніжне тіло, ламаючи крихкі кістки, він пожадливо почав їсти. Потім раптом згадав щось і побіг до печери з куріпкою в зубах.
Пробігши з милю своєю безшумною ходою, сковзаючи, мов тінь, вовк уважно придивлявся до кожного нового берегового вигину й знову натрапив на сліди все тих же великих лап. Сліди віддалялися в той бік, куди лежав і його шлях, то ж він приготувався в будь-яку хвилину зустріти звіра.
Вовк обережно визирнув з-за скелі на крутому заломі струмка, і його зірке око запримітило щось таке, що змусило його вмить припасти до землі. Це був той самий звір, що залишив на снігу свої сліди — велика рись-самиця. Вона лежала перед згорнутим у тугий клубок дикобразом у тій же позі, в якій раніше лежав перед таким же дикобразом і сам вовк. Якщо досі Одноокий скидався на ковзку тінь, то тепер він став лиш привидом цієї тіні, й, скрадаючись, поповзом обминав нерухому пару — завмерлих дикобраза й рись.
Вовк приліг на снігу, поклавши куріпку поруч із собою, й крізь низько поросле ялинове гілля пильно стежив за драмою, що відбувалася перед його очима, — за риссю та дикобразом, які хоч і причаїлися, обоє вичікували і обоє вперто боронили своє життя. А зміст цієї гри полягав у тому, що один міг жити, з’ївши іншого, а той інший не хотів бути з’їденим. Старий вовк, причаївшись у своєму захистку, також брав участь у цій грі, сподіваючись, що йому поталанить і він добуде дичину, необхідну йому, щоб жити.
Пройшло півгодини, година; час збігав, але нічогісінько не змінилось. Клубок шпичок лежав, мов камінь; рись завмерла в своїй позі, як мармурова статуя; а Одноокий принишк, як неживий. Але напруга всіх трьох звірів доходила до нестерпного болю, і, мабуть, життя ніколи ще не буяло в них з такою силою, як тепер, у їх закам’янілих позах.
Та ось Одноокий ворухнувся, подався вперед, насторожившись ще більше. Там, за сосною, щось відбулося. Дикобраз хибно вирішив, що його ворога вже нема й обережно став розгортати свій непроникний панцир. Він нічого не підозрював. Колючий клубок поволі витягався й довшав. Одноокий відчув, як у роті в нього мимохідь покотилася слинка, коли побачив живе м’ясо, що лежало перед ним, як готове частування.
Ще не встигши розгорнутися до кінця, дикобраз побачив свого ворога. І саме в цю мить рись блискавично ударила його пазурястою лапою й розпорола ніжне черево, відсахнувшись назад. Якби дикобраз розгорнувся на всю довжину або помітив ворога на якусь частку секунди пізніше, лапа вихопилася б непошкодженою, а так у мить, коли рись відсмикувала лапу, дикобраз ударив її збоку хвостом і устромив у неї свої гострі шпичаки.
Усе відбулося одночасно — напад, удар, вереск дикобраза й несамовитий крик величезної кішки, приголомшеної болем. Одноокий підвівся збуджено, насторожив вуха й витягнув хвоста, що тремтів від хвилювання. Розлючена рись виявляла свою вдачу й несамовитий норов: вона шалено накинулася на звіра, що завдав їй такого болю. Але важко поранений дикобраз, що хрипів і вищав, намагаючись згорнутися в клубок, щоб сховати нутрощі, вивернуті з розпоротого черева, ще раз у екстазі порятунку вдарив хвостом нападника. Збожеволіла кішка знов завила з болю й розпачу, хоркаючи, відскочила назад. У її носі безжально стриміли шпиці… Вона дряпала його лапами, намагаючись позбутися цих пекучих, як вогонь, стріл, тицялася мордою в сніг, терлася об дерева й стрибала, нетямлячись від невимовного болю й страху.
Пирхаючи, рись судомно смикала своїм коротким хвостом, потім помалу вгамувалася й притихла. Одноокий продовжував стежити за нею й раптом здригнувся й наїжачився: рись із відчайдушним виттям високо підскочила вгору й кинулася геть, супроводжуючи кожен свій стрибок пронизливим вереском.
Та тільки тоді, коли вона зникла з очей, а її дикий вереск розсіявся вдалині, Одноокий зважився вийти зі своєї схованки. Він ступав так обережно, ніби весь сніг був утицяний шпичками, і вони могли щохвилини встромитися в м’які подушечки його лап. Коли вовк підходив до дикобраза, той зустрів появу хижака загрозливим криком і клацанням зубів. Він примудрився знову згорнутися, але це вже не був колишній неприступний клубок: порвані м’язи не корилися йому, він був розірваний майже навпіл і спливав кров’ю.
Одноокий хапав і з насолодою ковтав закривавлений сніг. Та це ще більше посилило відчуття голоду. Одначе він немало пожив на світі, — життя навчило його обережності. Треба було зачекати. І вовк ліг на снігу перед дикобразом, що скреготів зубами, хрипів і тихо скавучав. Невдовзі Одноокий помітив, що голки дикобраза поволі опускаються й по всьому його тілу пробігають дрижаки. Раптом дрижання припинилося. Довгі зуби клацнули востаннє, шпички прилягли, тіло зразу ослабло й дикобраз більше вже не ворушився.
Тремтячою лапою Одноокий витягнув дикобраза на всю довжину й перевернув його
