Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
Якось місячної ночі, коли вони бігли лісом, Одноокий раптом зупинився. Він задер догори морду, випростав хвоста й, роздимаючи широкі ніздрі, почав нюхати повітря. Далі, мов пес, підняв передню лапу. Щось розтривожило його, й він принюхувався, силкуючись зрозуміти, що ж означає той дух, який прилетів із подувами вітру. Вовчиця потягнула носом і побігла далі, підбадьорюючи свого супутника. Він занепокоєно помчав за нею, раз по разу зупиняючись, щоб збагнути, яку ж то осторогу приніс йому вітер, і втямити, що ж підказує йому чуття.
Скрадаючись, вовчиця вийшла з-за дерев на край широкої галявини. Кілька хвилин вона стояла там сама. Потому до неї покрадьки підійшов Одноокий, кожною своєю шерстиною виявляючи недовіру. Стоячи поруч, вони спостерігали, напружено прислухалися й нюшкували.
До їхнього слуху доносилися звуки собачої гризні, чоловічі голоси, жіночий вереск і навіть пронизливий та жалібний дитячий плач. З галявини їм було видно тільки вогнища, оточені темними людськими постатями, дим, що поволі здіймався в тихому повітрі, та обтягнуті шкірою вігвами. Але ніздрі їхні вловили безліч запахів індіянського селища, що були геть незрозумілі Одноокому й до щонайменших тонкощів знайомі вовчиці. Її охопила дивна тривога, й вона знай принюхувалася з дедалі дужчою втіхою. Проте Одноокий сумнівався. Він нерішуче відступив і цим виявив свої побоювання. Вовчиця обернулася до нього, тицьнула носом у шию, ніби заспокоюючи, потім знову пильно задивилася на селище. В її очах стояв смуток, та то була не та печаль, яку породжує голод. Вона тремтіла від непереборного бажання побігти туди, підкрастися ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися під ногами в людей.
Одноокий нетерпляче тупцював біля неї. Та ось до вовчиці знову повернулась її тривога, вона знову відчула потребу знайти те, що так довго шукала. Обернувшись, вовчиця на превелику втіху коханого, що біг попереду, помчала до лісу, і незабаром вони опинилися під захистом дерев.
Безгучно ковзаючи лісом, осяяним місячним світлом, вовки вибігли на стежку й відразу завітрили сліди на снігу. Вони були зовсім свіжі. Одноокий обережно рухався вперед, а вовчиця наступала йому на п’яти. Їхні широкі оксамитові лапи з товстими подушечками м’яко ступали по снігу. Раптом Одноокий побачив: попереду, в білій туманній імлі, забовваніло щось біле. Плавна хода Одноокого скрадала надзвичайну швидкість його рухів, а тепер він помчав ще швидше. Попереду миготіла якась невиразна біла пляма.
Вони з вовчицею бігли вузьким проваллям, обабіч якого росли пухнасті молоді ялиці. Те провалля виводило на залиту місячним світлом галявину. Старий вовк уже наздоганяв білого клубочка, що миготів поперед нього. Наближаючись величезними стрибками, Одноокий уже ось-ось мав його спіймати. Ще стрибок — і вовчі зуби сягнуть його. Та цього стрибка він так і не зробив. Білий клубок, що виявився зайцем, високо підскочив у повітря, завис над головою Одноокого й почав смикатися й розгойдуватися у якомусь фантастичному танку, геть не торкаючись землі. Зі зляканим пирханням вовк відскочив назад і, припавши до землі, грізно загарчав на це дивне створіння. А вовчиця спокійно обійшла його й підскочила, намагаючись ухопити зайця. Вона стрибнула високо, але схибила й тільки клацнула зубами. Промахнувшись, вовчиця плигнула вдруге й утретє…
Поволі звівшись, Одноокий спостерігав за коханою. Нарешті її невдалі спроби заохотили і його — він стрілою плигнув угору, схопив зайця зубами і разом з ним гепнув додолу. Тієї ж миті почувся якийсь підозрілий тріск та шерех, і Одноокий побачив зігнуту над ним молоду ялинку. Щелепи вовка випустили здобич. Вишкіривши зуби, він метнувся назад від цієї незрозумілої небезпеки. В пащі заклекотіло гарчання, а шерсть настовбурчилося з ляку та люті. Струнке деревце раптом випросталося, і заєць знову затанцював у повітрі.
Вовчиця розгнівалася. Вона вкусила Одноокого за плече, а він, переляканий цим безпідставним наскоком, сердито куснув її за морду. Для вовчиці така відсіч була несподіванкою, і вона, обурено загарчавши, кинулася на Одноокого. Вовк уже зрозумів свою помилку й спробував погамувати вовчицю, але вона знай кусала його. Втративши всі надії на примирення, він закрутився перед нею і, ховаючи голову від укусів, підставляв під її зуби то одне, то друге плече.
А заєць знай танцював у повітрі. Вовчиця сіла на снігу, і Одноокий, боячись тепер своєї пари ще більше, ніж загадкової ялинки, знову зробив стрибок. Схопивши зайця й опустившись із ним на землю, він утупився своїм єдиним оком у деревце. Як і спершу, воно зігнулося до самої землі. Очікуючи неминучого удару, вовк весь зіщулився, наїжачився, та здобичі цього разу не випустив. Проте нічого не сталося. Деревце просто схилилося над ним. Варто було вовкові ворухнутися, як і ялинка починала рухатися, і він гарчав на неї крізь зуби; а коли він стояв спокійно, деревце теж не ворушилося, і Одноокий вирішив, що так безпечніше — не ворушитися. Але в роті так спокусливо лоскотала тепла заяча кров!
Із цієї скрути старого визволила вовчиця. Вона взяла у нього зайця й, поки ялинка загрозливо розгойдувалася й колихалася над нею, жадібно відгризла йому голову. Деревце одразу ж випросталось і більше не турбувало їх, стояло рівне та струнке, яким йому й звеліла бути природа. А вовчиця з Однооким поласували дичиною, котру зловило для них таємниче деревце.
У лісі було чимало стежок і видолинків, де так само високо в повітрі на гіллі розгойдувалися зайці, — вовча пара обстежила їх усі. Вовчиця завжди бігла попереду, а Одноокий ішов за нею, спостерігаючи й навчаючись, як треба грабувати пастки. І ця наука згодом стала йому в пригоді.
Розділ другий
Лігво
Два дні й дві ночі бродили вовчиця й Одноокий біля індіянського селища. Одноокий хвилювався й боявся, а вовчицю селище чимось притягувало, і вона ніяк не хотіла йти. Та якось вранці, коли в повітрі пролунав постріл і куля влучила у дерево за кілька дюймів од голови Одноокого, вовки вже більше не вагалися й чкурнули
