Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

таємничий вогонь, ні палаючі головешки, що падають на вовчі голови з неба. Вовкам добре відомі гіллясті роги і роздвоєні копита, та з голодом десь поділася й поміркована обережність, і звичайний терпець, що притаманні цим розумним хижакам. Боротьба була коротка та відчайдушна. Лося опали зусібіч. Влучними ударами важких копит він розпанахував животи, провалював черепи, величезними рогами трощив ребра. Лось підбивав їх під себе, качаючись по снігу, та він був приречений на загибель, і зрештою ноги в нього підломилися й він упав на сніг. Вовчиця несамовито вчепилася йому в горло, а зуби інших вовків рвали його на кавалки — шматували живцем, не чекаючи, поки він затихне й перестане відбиватися.

Їжі було вдосталь. Лось важив понад вісімсот фунтів — по двадцять фунтів м’яса на кожну вовчу горлянку. З разючою витримкою вміли вовки постувати, та хутко й здобич пожирали, тож незабаром від прегарного дужого лося, що ще декілька годин тому бився з ними, лишилося тільки трохи розкиданих по снігу кісток.

Тепер вовки подовгу відпочивали й спали. Понаїдавшись, молоді самці почали гарцювати, несамовито сваритися й гризтися, суперництву не було меж — аж врешті зграя розпалася. Голод скінчився. Вовки знайшли місцину, де здобиччю аж кишіло; їжі було досхочу. Ще декілька днів полювали вони зграєю, але діяли вже з більшою обережністю, відрізаючи від невеликих лосячих стад, що траплялися їм на шляху, тільки самиць або старих знесилених лосів.

І от у цій країні достатку настав день, коли вовки розпалися на дві зграї й порозбігалися. Вовчиця, молодий ватажок, що біг ліворуч від неї, та Одноокий, що завжди тримався правого боку, повели свою половину зграї на схід, до річки Маккензі й далі, до озер. Проте й ця маленька зграя щодня меншала. Вовки втікали парами — самець із самкою просто зникали. Гострі зуби суперників раз по разу відганяли того чи того самотнього вовка. І зрештою вовчиця, молодий ватажок, Одноокий і зухвалий трирічний вовк лишилися вчотирьох.

Вовчиця дедалі більше виявляла свій дикий норов. Сліди її зубів залишалися на всіх залицяльниках. Але вовки жодного разу не відповіли їй тим же, жоден з них не огризнувся, навіть не робив спроб захищатися. Хоч як сердито вовчиця шарпала їх зубами, вони тільки підставляли плечі під найлютіші її укуси, махали хвостами й дріботіли навколо неї, намагаючись стримати її гнів. З нею вони були дуже лагідні, а між собою гризлися, мов скажені. Найнесамовитішим та ще й страшенно зухвалим у своїй люті був трирічний вовк, його шаленству не було меж. Розлютившись, він підлетів до старого вовка з боку невидющого ока й на клаптики роздер йому вухо. Але сивий одноокий старий проти молодості й сили взяв на озброєння всю свою мудрість і багаторічний досвід. Його вибите око й посмугований шрамами писок досить красномовно свідчили про те, що то був за досвід. Чимало боїв одбув він на своєму віку, щоб хоч на мить завагатися, коли на нього нападають та ще й так підступно.

Поєдинок почався чесно, але нечесно скінчився. Важко було б передбачити результат, якби до старого ватажка не приєднався молодий; разом вони накинулися на зухвалого трирічного вовка. Безжалісні ікла колишніх побратимів вп’ялися в нього з усіх боків. Забулися дні, коли вовки разом полювали, забулася здобич, яку вони разом убивали, голод, що однаково мордував усіх. Все це лишилося в минулому. І старші вовки немилосердно розправлялися з нахабником. Зараз ними володіла жага перемоги в суперництві за кохання, почуття ще суворішого й жорстокішого, ніж голод.

Тим часом вовчиця — призвідниця всіх розбратів — задоволена, сиділа на снігу й стежила за кривавою бійнею.

Їй це подобалося. Настала її пора. Вовчиця тішилася днем, що трапляється так рідко, днем, коли хутро наїжачується, ікла вдаряються об ікла, рвуться й шматуються рухливі мускулясті тіла — й усе це заради неї.

Молодий вовк за своє перше кохання поплатився життям. Обидва суперники сапали над його розтерзаним тілом й дивилися на вовчицю, яка сиділа на снігу й вишкірялася. Але старий вовк був дуже мудрий — в любовних справах мудріший не менше, ніж у боях. Коли молодий ватажок повернув голову, щоб зализати рану на плечі, його загривок обернувся до суперника, і своїм єдиним оком старий побачив, яка нагода йому випадає. Блискавично кинувся на молодого ватажка й морснув його іклами по шиї, залишивши на ній довгу глибоку рану й розпоровши вену, а тоді вмить відскочив назад.

Молодий вовк несамовито загарчав, але його страшне гарчання відразу перейшло в судомний кашель. Обливаючись кров’ю, кашляючи, він налетів на старого вовка, але життя вже згасало в ньому, ноги підкошувалися, тьмарилося в очах, стрибки й удари дедалі слабшали.

А вовчиця сиділа осторонь і посміхалася. Видовище бою тішило її, бо таке кохання у Дикій Землі, а його трагедії зазнає лише той, хто вмирає. Для того ж, хто залишається живим, воно вже не трагедія, а перемога здійсненого бажання.

Коли молодий вовк простягся на снігу, Одноокий гордою ходою попростував до вовчиці. Тріумфуючи, переможець обережно наближався до обраниці, сподіваючись чи то на ласку, чи на відсіч… Старий простодушно був готовий до різкого прийому, й так само щиро дивувався, коли вовчиця не вищирилася нього. Це вперше вона була такою ласкавою. Вовчиця обнюхалася з ним і навіть заходилася стрибати й гратися. Забувши про свій поважний вік і мудрість, Одноокий теж поводився, наче дитинча.

Забулися переможені суперники й історія кохання, написана кров’ю на снігу. Тільки раз пригадалося воно Одноокому — коли він спинився на хвилю, щоб зализати рани. І тоді його губи люто затремтіли, хутро на шиї й на плечах настовбурчилося, пазурі глибоко вп’ялися в сніг, тіло вигнулося для стрибка. Та за мить все забулося, і він радісно побіг за вовчицею, що грайливо провадила його за собою в ліс.

А потім вони побігли поруч, як справжні закохані, що прийшли нарешті до взаємної згоди. Минали дні, а вони не розлучалися — разом чатували на дичину, разом убивали її, разом їли. Але згодом вовчиця почала непокоїтися. Здавалося, вона щось шукає й ніяк не може знайти. Її вабили затишні місцини під поваленими деревами, вона збувала весь свій час, обнюхуючи запорошені снігом розпадини в стрімчаках й печери під річковими кручами. Одноокому до цього було байдуже, але він покірно йшов за нею, а коли вона часом барилася, лягав на сніг і чекав.

Не затримуючись на одному місці, вони дісталися річки Маккензі й подалися берегом униз. Вряди-годи у пошуках дичини вони