Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
У 60-х роках XIX століття в Петербурзі вийшла книжка П. Бессонова «Каліки перехожі», автор якої гнівається з приводу того, що чимало творів травестійного характеру в XVII — на початку XVIII ст. було занесено з України до Росії і що ці твори дістали там певне поширення. «…Ми не в змозі, — пише П. Бєссонов, — захоплюватися всіма цими заносними творами… не дозволяємо собі задля глуму виписувати з рукописів позірні дотепи, жарти, тонкощі й спритності фраз, бо нам… вони видаються достеменним дикунством, дивацтвом, навіть непристойністю…»[155].
Звідки такий гнів, таке неприйняття?
Пояснення знайдемо в наведеному щойно рядку Варлама Лящевського: «Материя с Писаний кощунам готова…» Інакше сказавши, матеріал, сюжети для своїх творів мандрівні дяки почерпують з Біблії. Зрозуміло, негожим і нестерпним є, на думку критиків, не саме по собі запозичення, а те, як ці сюжети інтерпретовано. Того мало, що автори таких інтерпретацій спираються на апокрифічні, тобто вилучені з церковного вжитку, твори, де біблійну міфологію щедро присмачено народною фантазією, «зіпсовано» довільною вигадкою, — вони йдуть іще далі, переводячи оповідь у суто травестійний, бурлескний план, у тональність не просто жартівливу, але часом відверто вульґарну, брутальну. Неприпустимий парадокс, отже, полягає в тому, що свій початок ці «кощунні», «студні» псевдо-канти, всі ці «компліменти блудні» беруть «з Писань»…
Найбільш поширеними в репертуарі мандрівних дяків були біблійні казання про гріхопадіння Адама та Єви, про народження Ісуса й поклоніння волхвів, про криваві діяння царя Ірода та про воскресіння Христа. Але ці традиційні сюжети автори травестій викладають не в канонічному, освяченому церквою, а в пародійному, навмисно зниженому, заземленому дусі, зі силою-силенною життьових подробиць, комедійних ситуацій, гумористичних деталей, із вживанням відповідної лексики й фразеології, вельми далеких, прямо сказати, від стилю Святого Письма, в манері та ритмі жартівливих народних пісеньок. Персонажами тут є звичайні, вповні пізнавані слухачами українські селяни — Івани, Стецьки, Гнати, Параски, Явдохи, а праотці й небожителі поводяться як цілковито земні, грішні люди — сваряться, лаються, миряться, сватаються, випивають…
Перед нами розгортається картина «перелицьованого» світу, де події та люди постають в очудненому вигляді, їх наче перенесено в інший вимір. «Євангельські» пастухи Панько, Опанас, Явтух, зустрівши ангела, котрий зійшов з неба, щоб сповістити про народження Ісуса, довго не можуть второпати, хто це до них «приплівся»… Покарання воскреслим Ісусом темних сил пекла змальоване як нелегка, але буденна праця, під час якої він навіть «попалив собі чоботи, покиль пекло погасив», а звільнення грішних душ виглядає як веселе сільське свято з «музúками», танцями та щедрим питвом… Фатальний вчинок Єви, що піддалася спокусі підступного змія, — то попросту незначний житьовий прегріх («одну з дерева вирвала кисличку»), за що її примусили «прясти на гребені смичку», а бідолаху Адама «вибили у шию» з раю…
Крізь міфологічні структури в травестійних творах мандрівних дяків, цього «низового» українського бароко XVII–XVIII століть, просвічують обриси й барви реального національного життя доби. Мав рацію П. Житецький, говорячи, що травестії «пиворізів» це «своєрідний епос, оголений од усіх умовних форм церковної лірики… епос старовинних малоруських моральних звичаїв, перенесених у віддаленішу — євангельську або навіть біблійну старовину»[156].)
…Тепер варто повернутися до питання — наскільки правомірним, точніше, до якої межі коректним може бути зіставлення Сковороди з мандрівними дяками.
Сковорода так само писав різдвяні й великодні вірші, чотири з них, по два до кожного свята, включено ним до збірки «Сад божественних пісень». Перечитаймо їх.
Головне, що привертає до себе увагу в піснях 7-й та 8-й, присвячених Великодню, — те, що їх переймає щире, непідробне релігійне почуття, яке часом доходить до екстазу. Інтонація піднесена й разом стримана, але при цьому не виникає й тіні відчуття холодності, офіційності, навпаки, у віршах виразно виявлено особистіше начало. Згадуючи страждання Ісуса на хресті, гранично «олюднюючи» ці страждання, автор у пісні 7-й неначе ідентифікує себе з Тим, Хто переживає страшні муки:
Веди мене з собою, в горну путь на хрест, Радий жить над горою, кину земну персть. ----------------------------------- Розпни моє ти тіло, прибий на той хрест, Хай зовні я не цілий, в нутрі ж бо воскрес.
Пісня 8-ма — один з кращих ліричних творів Сковороди. Це пристрасна сповідь людини, якого мучать хвороби, страх, скорбота, сумніви:
Мене посіли рани смертоносні, Пекельні біди обсіли незносні, Найде страх і тьма. Ах, люта година — Злая хвилина!
Лише у вірі, в зі-стражданні з Христом знаходить він заспокоєння, жадане зцілення, відрадність:
Йду на Голгофу, біжу і поспію, Висить там лікар поміж двох злодіїв, Це Іоанн тут при хресті ридає, Хрест
