Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

— п'ятдесят років проблукав разом з жінкою і сином Слобідською Україною та близьким теренам. Його свідчення на допиті[145] рябіють фразами: «дячківські обов'язки виконував один рік», «у школі один рік жив», «жив у домі пані бригадирші Софії Капністової», «навчав дітей поміщика Чорноглазова», «безвідступно в оному селі Огульцах по різних домах, навчаючи людських дітей, жив» тощо, які дають уявлення про спосіб життя цього вічного блукача. Більше року він рідко де-небудь затримувався, — ймовірно, через ті гоніння, яким мандрівні дяки, не посвячені у стихар, піддавалися з боку церковної влади. Так, 1736 року білгородський архієпископ наказував протопопам Слобожанщини подати на всіх причетників «папери на призначення в це звання», а тих, хто служить «без указу», відіслати йому, архієпископові, «на розсуд». Подібні накази й пізніше давалися неодноразово. 1771 року київський митрополит категорично заборонив призначати на посаду дячка осіб, які не мають духовного звання. Цій обставині, до речі, ми й зобов'язані тим, що зберігся один з небагатьох життєписів типового мандрівного дяка: Козьму Парадина яко «безпашпортну людину», котра тільки «називає себе церковником», було затримано сільським старостою, припроваджено спочатку до суду, потім до духовного правління, де йому й було вчинено допит, який зберігся в архіві Харківської консисторії. Як бачимо, заходи були суворі, але викорінити здавна встановлений звичай виявилося не такою легкою справою: ще у першій чверті XIX століття Шевченко вчився в школі у нестихарного дяка…

Цікавий документ про мандрованого дяка — автобіографія Іллі Турчиновського, котрий залишив, як він пише, «життя і страждання своє на пам'ять дітям своїм, й онукам, і всім нащадкам»[146].

Турчиновський належав до заможної родини, батько його був березаньським сотником у Переяславському полку. Юнак рано навчився письма, граматці, часослова, псалтирі, та це його не задовольняло, й 1710 року, в п'ятнадцятилітньому віці, він, залишивши батьків, пішов «по школах волочитись». У ті часи це був поширений спосіб удосконалення своєї освіти. Молоді люди, що з якоїсь причини не потрапили до учбового закладу, блукали від дяка до дяка, намагаючись у кожного чогось навчитися, по дрібках зібрати й засвоїти шкільну науку. Турчиновський побував у різних містах і селах, навчився «книжного читання і співу», в Києві деякий час ходив «до шкіл латинських», певно, до академії, потім «задля побачення більше світу й вчення» подався до Білорусі.

Мандри його тривали кілька років, були сповнені драматичних перипетій і найнеймовірніших пригод, які могли б скласти основу роману[147]. Випадкові супутники по дорозі на Могилів, розповідає Турчиновський, зазіхнувши на його гроші та одяг, хотіли його вбити. Вони ж звели на Іллю наклеп перед козаками, котрі зустрілися в дорозі, й ті, пограбувавши його до решти, збиралися забити ноги в колоди й зробили б це, якби випадково не виявилося, що отаман добре знайомий з його батьком, бував у них вдома. В Могильові Турчиновський поступив був до єзуїтської школи, проте хутко був вигнаний яко «схизматик». Був півчим, уступив у конфлікт з п'яницею-реґентом, і той зіштовхнув його «з хор через залізні баляси», внаслідок чого «багатьом жінкам ушкоджено було голови, а одній старій і вся голова зломилась, яка в три дні й померла». В місті Шклові за відмову співати у домініканському соборі під орган був битий «драгунами замковими» й заледве не втоплений у Дніпрі… Діставшись до володінь ґенерального обозного Якова Лизогуба, в місто Седнєв, Турчиновський влаштовується на посаду дячка, а згодом повертається до батьківського дому, де незабаром одружується і стає священиком. На тому, щоправда, його пригоди й халепи не скінчилися: буйному характером і схильному до авантур ієреєві довелося ще в житті й під суд потрапити, й у в'язниці посидіти, і кайдани поносити; втім, це вже був інший етап біографії колишнього мандрівного дяка…

Більшість мандрівців, що блукали просторами України в XVII–XVIII століттях, залишилися не відомими нам. Історія якимсь дивом зберегла імена Козьми Парадина та Іллі Турчиновського, їхні свідчення — унікальні документи часу. Однак треба мати на увазі, що повного уявлення про життя й образ мандрівного дяка вони все ж не дають як через свою граничну лаконічність, уривчастість, зосередженість переважно на суто подієвому рівні, так і — головно — через достоту зрозумілу суб'єктивність авторів, не схильних, звісно, акцентувати неґативні моменти в своїй діяльності. А останніх, якщо правду сказати, було задосить, і ми припустилися б помилки, заплющивши на них очі. Так, поміж ними було чимало чесних «спудеїв», бурсаків, школярів, змушених думати про заробіток, щоб мати можливість продовжити навчання. Так, були невдахи, яких жорстокі умови соціальної дійсності вибивали з нормальної колії, залишаючи «мандри» як єдиний шлях, останню надію. Та доволі було й людності іншого ґатунку, тих, хто подавався в «мандри», сподіваючись безтурботного життя і легкого заробітку, нерозбірливих щодо засобів шукачів пригод, любителів чужого, волоцюг і випивак… Недарма чи не найпоширенішим прізвиськом таких мандрівців було «пиворізи».

Саме такими вони й увійшли до літератури — в деякі драматичні твори, у вертепну драму, пісні, народні анекдоти. Характерною є — для прикладу — одна з інтерлюдій, 4-та, до п'єси М. Довгалевського «Владнотворний образ». Два «пиворізи», зустрівшись випадково, обмінюються досвідом, хваляться одне перед одним своїми походеньками. Лейтмотив розмови — пиття. Перший «пиворіз» каже, що він, «алчный, жаждный пити», йде до Березни «ко другу любезну», який так само «горелицы и бражки любитель». Розповідаючи про свою діяльність у школі, він зізнається, що, «уставши раненько, бражку попиваєм». З'являється мужик, який просить дяків дати йому пораду, розсудити з родичами. «Пиворізи» погоджуються допомогти, але тільки за однієї умови: «Если на горелицу шага положиш».

Можна згадати і вже знайомого нам з роману Г. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський» домине Галушкинського. Разом з паничами він потайки відвідує сільські вечорниці, де, м'яко сказавши, не панує сухий закон, та й удома, перш ніж лягти спати, кожного зі своїх вихованців пригощає доброю чаркою, промовляючи при цьому «какой-то латинский стих… в силу коего всякий, желающий себе