Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Справа в тому, що на Україні існувала давня, міцно закорінена в суспільстві та національній ментальності традиція, в контексті якої сприймалося сучасниками мандрівництво Сковороди. Ставши мандрівцем, «старчиком», зауважує О. Єфименко, він «не актерував, це був природний вихід, що відкривався звичаями того середовища, в якому він жив»[141].
Не з нічого, не самі собою склалися ці звичаї. Формувала їх національна історія. Україна XVII–XVIII століть нагадувала величезний казан, що клекоче. Все перебувало в безперервному русі, зміні, в боротьбі: одні воювали, шукали подвигів, пригод, здобичі; другі, рятуючись од війни, спустошення, ожебрачення, переселялися на нові, «українні» землі, на Слобожанщину; треті втікали від поміщика, від кріпацтва, від національного пригнічення та конфесійних утисків, знаходили притулок у Запорізькій Січі… Кожен, як міг і де міг, намагався знайти свою долю. Хто на реєстровій козацькій службі; хто у вільному запорізькому житті, в кривавих сутичках з «бусурманами», зухвалих рейдах по Чорному морі на швидкокрилих човнах-«чайках»; хто в нелегких чумацьких переходах через безкрайні степи, під пекучим південним сонцем; хто в бурлацьких блуканнях за випадковим мізерним заробітком… Розлучення — з матір’ю, з молодою дружиною і дітками, з нареченою, зі звичним життя, розлучення без надії на повернення, туга за рідним домом, передчуття загибелі на чужині — чи на полі бою, а чи в турецькій неволі або просто від тяжкої роботи, голоду, хвороб — все це заледве не найпоширеніші мотиви українських народних пісень і дум…
Осібний прошарок складали тогочасні «інтелектуали»: по вуха ситі латиною та різками «спудеї», вічно голодні бурсаки, «молодики», які встигли закінчити церковно-приходські школи, але не знали, куди тепер подітись, ченці-волоцюги, що поскидали чернецькі ряси й повтікали від суворого монастирського життя, бездомні вчителі-«бакаляри», мандрівні дяки…
У річищі цієї традиції і слід розглядати Сковороду, як те й робили наші авторитетні дослідники — М. Сумцов, Д. Багалій, П. Житецький. При цьому важливо вповні уявляти як спільне, так і відмінне, чітко означуючи ту межу, за якою включення Сковороди до відповідного історично-літературного контексту може втратити наукову коректність.
Тож варто передовсім пильніше придивитися до бодай деяких представників цієї строкатої мандрівної людності.
(Причинки …Пригадаймо, як у гоголівському «Вії» київські бурсаки, повертаючись додому або блукаючи в пошуках місця домашнього вчителя, по дорозі добувають собі хліб насущний.
«Как только завидывали в стороне хутор, тотчас сворочали с большой дороги и, приблизившись к хате, выстроеной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старый козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: „Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и что-нибудь такого, что у нас есть!“»
Маємо перед собою одне з найхарактерніших явищ українського буття XVII–XVIII століть, утім, здавна відоме — у специфічних модифікаціях — і в Західній Європі (подейкують, що й сам Лютер замолоду мандрував, співаючи канти). Правомірними й цікавими під таким оглядом могли би бути зіставлення діяльності українських «спудеїв»-мандрівців з передваґантською та власне ваґантською (від лат. vagantes — ті, що блукають) поезією раннього й високого європейського Середньовіччя, що, однак, виходить за рамці даної розвідки[142].
Студенти Києво-Могилянської академії, так само й інших учбових закладів, у більшості своїй жили у злиднях. Академія приймала практично всіх, хто того прагнув, єдиною умовою ставлячи православне віровизнання, але годувати їх вона, певна річ, не була спроможна, молодики приречені були на безперервну й виснажливу боротьбу з голодом. Декого з тих, хто добре відзначився в навчанні й поведінці, начальство час від часу відпускало «на кондиції», даючи рекомендації для вступу домашніми вчителями до багатих родин; саме так був рекомендований Сковорода митрополитом Тимофієм Щербацьким до С. Томари. Але більша частина «злиденної братії» перебивалась сяк-так, незрідка добуваючи собі шматок хліба тим способом, який означувалося вченим латинським виразом «propter panem», а простіше сказавши, звичайною милостинею. Сила-силенна семінаристів і бурсаків, яких називали «миркачами» (певно, за те, що, переступаючи через поріг хати, вони зичили господарям миру), і влітку, в період вакацій, і в інші пори року, надто ж на великі церковні свята — на Різдво й Великдень, блукали від села до села, від хати до хати, по базарах, майданах, перевозах. Вони співали псалми, канти, читали поздоровчі вірші й орації, в тому числі ними самими створені, отримуючи за це винагороду у вигляді святкових пирогів, пасок, пампушок, вареників, медових «шулік», пухтеликів, гречаників, пундиків, а коли пощастить, то й кільця ковбаси, або шматка сала, або живої курки. Іноді ласкавий господар, як розповідає В. Нарєжний у повісті «Бурсак», навіть пригощав старшого зі «школярів» чаркою горілки і, диви, давав дещицю грошей…
Про те, що цей звичай не тільки був поширений і міцно закоренився в тодішньому українському побуті, але по суті узаконився, свідчать два промовистих документи доби.
З одного, що зберігся в архіві Києво-Могилянської академії, дізнаємося, як дяк Києво-Подільської Василівської церкви Іван Яблонський і разом з ним п'ятеро студентів академії відправилися на Різдво «по своїй парафії, на Кожум'яки, славити Христа», але в одній з хат зустріли священика й дячка іншої церкви, причім поміж конкурентами вчинилася бійка… З усього судячи, подібні сутички аж ніяк не були рідкістю, бо в затвердженій 1750 року спеціальній академічній інструкції записано: «На свята Різдва та Воскресіння Христова з хрестом по парафіянах не повинні всі студенти, які в школі жиють, ходити, але мусить сеніор почергово по три чи чотири чоловіки визначати для отримання на всю бурсу милостині, і щоб визначені, ходячи, не викрадали, не впивались і не зчеплялися ні самі з собою, ні з дячками»[143].
