Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Другий документ — зразок типового паспорта, який отримували студенти, збираючись у «мандри»: «Подавці цього Академії Київської студенти такі-то, згідно з попереднім звичаєм, яко такі, що не мають ні звідки в ученні своєму забезпечення, відпущені для клопотання про милостиню за Дніпро в Малоросійські та Слобідські полки до 1 числа вересня місяця такого-то року, а далі крім згаданих полків з цим паспортом не ходити куди наважився, а якщо хто з прописаних учнів зверх означеного числа ще ходити куди наважився, з такими чинити по силі законів; їм же (студентам), клопочучись заради своєї милостині, чинити всюди добропорядно, без усякого здирства й підозри…»[144].
До початку навчального року, після завершення вакацій, більшість «спудеїв», надихавшися вільним повітрям степових шляхів, а головне, підхарчившися й призапасившися сякими-такими грошенятами на тяжкі зимові місяці, зазвичай поверталися до своєї alma mater. Але траплялося, що дехто обирав нелегке, сповнене лихих пригод життя мандрівця, щоб з худою торбою за плечима «волочитися» по містах і селах, заробляючи дах над головою та шмат хліба тим — не завжди дуже багатим — запасом знань, які придбали за своє студентське життя.
По-різному складалися долі.
Комусь щастило підшукати собі місце домашнього вчителя і бодай на якийсь час забути про голодне бурсацьке існування.
Яскравий образ такого вчителя створив Г. Квітка-Основ'яненко в російськомовному романі «Пан Халявський». Доміне Гнат Галушкинський, «прошедший риторический класс», наймається за харч, постіль, ношену черкеску та на рік «по пяти рублей от хлопца» вивчити панських дітей «российскому чтению церковной и гражданской печати, писанию и разумению по-латыни».
Хоча Галушкинського, що його господиня називає просто Галушкою, наймали в учителі як «славимого за свою ученость и за способность передавать ее другим» і хоча він «говорил по-ученому, как учившийся в высших школах», каверзні запитання тямущого Петруся Халявського раз у раз заганяли бідолаху на слизьке. Спробуй, прикладом, з'ясувати різницю між граматикою та піїтикою! «Видите ли, — втовкмачує вчитель, — грамматика сама по себе, и она есть грамматика! А пиитика сама по себе, и она уже есть пиитика, а отнюдь не грамматика». Не легше з арифметикою, що її вигадав, запевняє Галушкинський, «какой-то китаец Пифагор». Натомість учитель виявляє себе як неабиякий психолог, знавець батьківського серця. Він хутко збагнув, що «когда жалуется на братьев, то батенька на него сердятся, а когда хвалит за успехи, так батенька поднесут ганусковой водки»…
Життя Гната Галушкинського в старосвітському домі Халявських письменник змальовує в доброзичливо-гумористичних, ба навіть, попри елементи ґротеску, дещо ідилічних тонах. Реальність найчастіше бувала далеко суворіша. За хліб і притулок доводилося терпіти й образи, й приниження, а день завтрашній не обіцяв нічого райдужного. Наближався кінець вакацій, і перед учителем знову пролягав шлях у невідоме. Траплялося найгірше: непромітний бурсак раптом із жахом дізнавався, що й піти нікуди не може, бо вже записаний до ревізії за поміщиком як такий, що прожив у нього кілька років. Часами так і закінчувалися «мандри»…
А когось жага пригод приводила на Запоріжжя, Січ віднині була йому матір'ю, Великий Луг — батьком. Тут поважали письменних людей і мали в них потребу. Щоправда, запорожці любили козирнути тим, що в усіх своїх справах покладаються більше на звичай, аніж на письмове право, і всяка писанина їм не до шмиги. «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі», — відбувалися вони жартом, якщо чомусь не хотілося відповідати на офіційні запити, приміром, коли Москва або Варшава намагалися дізнатися про якогось утікача, що сховався на Запоріжжі. Та у всьому тому була чималенька частка лукавства, яке приховувало небажання оприявнювати специфічні особливості своїх порядків, норм життя, прагнення захиститися від будь-яких вторгнень іззовні. Насправді документальні матеріали свідчать, що запорожці мали і «військову архіву», і то не тільки у головній канцелярії, а й у паланках, і різні рахункові книги, де фіксувалося ділові стосунки Січі з навколишнім світом, що велися щоденники воєнних походів, укладалися реєстри трофеїв тощо. А ще хтось же мусив приймати і читати для всього низового товариства царські листи й укази, королівські й ханські послання, писати відповіді на них, видавати універсали, навчати дітей у січових школах, забезпечувати діяльність доволі розгалуженої мережі поштових станцій… Ось чому писарський каламар і гусяче перо поціновувалися на Запоріжжі не нижче, ніж гостра козацька шабля; втім, події тих часів іноді поверталися таким чином, що й шабля опинялася в руці колишнього філософа чи богослова…
Але головним і найбільш надійним притулком була для мандрівних учених і напівучених людей парафіяльна школа. Школа була при церкві, тож дячок і вчитель виступали зазвичай в одній особі. Якщо місцевому священику й парафіянам подобався голос мандрівного школяра, якщо вони переконувалися в тому, що він досконало знає церковну службу й відправляє її красиво, благоподібно, вони наймали його дячком (у XVII і ще протягом тривалого часу в XVIII столітті ця традиція, так само як і виборний принцип заміщення церковних посад, тримався міцно). І тоді він одночасно ставав у школі «паном бакаляром», або «паном директором». Він зобов'язаний був навчати свої опікунців — дітей козаків, церковного причету, посполитих, іноді навіть козацької старшини, а також безпритульних «молодиків», яких залучали для допомоги в богослужінні, — «граматці», читанню псалтирі й часослова; крім того, треба було засвоїти церковний спів на вісім голосів, та ще так звані самоголосні й самоподібні (тобто складені самостійно) поспів'я.
Втомлені блуканнями й злиднями, мандрівні письмаки розкошували в тиші й теплі шкільної хати, охоче занурювалися у позбавлений будь-якої романтики, зате відносно ситий побут і не квапилися з ним розлучатися. Кому фортунило, той залишався у дячках-«бакалярах» в одній школі до кінця своїх днів, інші змушені були «волочитися» далі «для пришукування до виконання при церкві дячківської посади місця», як закрутисто розповідав про себе такий собі Козьма Парадин на допиті, вчиненому йому в Харківському духовному правлінні 1784 року.
Цей Козьма, замолоду навчившись читанню і писанню, потім іще й так званому ірмолойному (тобто пов'язаному з ірмосом — однією з пісень, що входять до складу богослужебного канону) співу, пустився у «мандри» і ні мало ні багато
