Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Заради справедливості треба зазначити, що «пиворізи» були самокритичні й часто-густо вельми дотепно висміювали власні гріхи, осібно залюбленість у пиття, у віршах і піснях, які пародіювали церковні поспів'я. Такі, приміром, «Синаксар, виписаний зі служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам про викриття сивухи», «Правило напоумливе піаницям, яке співають не в церквах, але в школах», «Від послання бахусового до пиворізів читання», «Ліки з хворих неміччю піанства або Бахуса нововинайдені» та ін.
Одне слово, що й казати, мандрівний дяк не міг би послужити взірцем ні в моральному, ні в багатьох інших відношеннях. Кинутий з примхи долі, обставин або з власної волі (це вже питання окреме) в бурхливі хвилі життьового моря, без керма і без вітрил, без потрібного виховання, без твердих моральних засад, він далеко не завжди був обачливий у виборі засобів, котрі дозволили б йому вижити, а там уже й звичка брала своє, і далі він плив за течією. Проте подумаймо, з іншого боку, й про те, яким безпритульним, безправним, холодним, голодним було його існування. Хіба не багато промовляє нам гірко-іронічна оповідь безіменного дяка про свій сон, у якому
…з небес у школу сало прыплелося, Ковбасы около, як вьюны, вертятся, — Тіи-то потрави и для нас годятся… [148].
І хіба від доброго життя голодні «бакаляри» складали численні «злиденні» вірші, в яких жарти й бувальщини були лише приводом для прохання про милостиню:
Просимо ж вас, панове, о нас памятайте, а до школи нам страви и хлеба давайте. Бо носите калачи от кума до кума, А до школи принести немаш у вас ума[149].
Ні захоплена ідеалізація, ні поспільний осуд мандрівних дяків, шляхетний гнів на їхню адресу заднім числом, з нашої чудової далечини, не допоможуть вірно зрозуміти й поцінувати це суперечливе, суто специфічне явище. Якщо залишатися на засадах історизму, то суть питання полягатиме в тому, що попри всі наші запізнілі «претензії» до такої суспільної «інституції», як мандрівні дяки, за всіх їхніх недоліках і хибах, вони являли собою важливий і врешті-решт проґресивний просвітницький рух, який, органічно поєднуючи дві стихії, книжну й народну, в якісно новий семантичний та естетичний синтез, залишив неповторний і яскравий слід в історії української культури. Порівняно з давніми своїми європейськими попередниками й колеґами — ваґантами, які послуговувалися переважно латиною і лише зрідка, заради ефекту, вдавалися до сучасного їм національного мовленнєвого шару, українські мандрівні дяки, навпаки, тільки іноді дозволяли собі козирнути знанням латини, вони були значно глибше закорінені у народному мовному ґрунті, ближче стояли до фольклорних джерел, їхні діяльність і творчість були невід'ємною складовою народного життя і побуту, національної свідомості, народ їх розумів і приймав. Показово, що в народних піснях та анекдотах, де йдеться про пригоди п'яних «пиворізів» або їхні джиґунські подвиги, хоч і прориваються сатиричні, сердиті нотки, все ж переважає доброзичливо-жартівливий тон, — так зазвичай бурчать на свою, близьку людину, від якої нікуди не подітися і якій доводиться багато пробачати…
Чим примітна літературна діяльність мандрівних дяків?
Насамперед демократизмом, чіткою зорієнтованістю всіх форм і жанрів на запити широкого загалу, усвідомленим прагненням спрямувати на служіння цим запитам книжну культуру, шкільну науку.
Ілля Турчиновський, розповідаючи в знайомій уже нам автобіографії про своє монастирське життя в місті Шклові, пригадує такий епізод. Разом з двома київськими студентами «на світлу неділю створили діалог з інтермедією», на яку зібралося «багатолюдство» — «і римлян (тобто католиків. — Ю. Б.), і самих єзуїтів, і домінікан… І всі тому подивляли, бо там, у тих краях, такої речі не бачили».
Відверто кажучи, важко повірити, щоб для шкловських мешканців подібні дійства насправді виявилися чимось незвичайним; адже і в тодішній Україні, й на білоруських землях вони були явищем поширеним, причім головною рушійною силою виступали в цій справі якраз мандрівні дяки.
Традиція народжувалася ще в школі. П. Житецький слушно відзначав, що в шкільній справі потреби народу «полягали не в самій писемності, пристосованій до церковного богослужіння, але в засвоєнні навичок і смаків, можна сказати, естетичних і навіть почасти літературних… Було б грубою помилкою зводити все освітнє значення старовинної малоруської школи тільки до граматки, псалтирі та часословцю…»[150]. Своєрідною смачною «приправою» до цього обов'язкового, але нудного матеріалу були літературні студії найрізноманітнішого характеру. Сюди входило й ознайомлення (якщо, звісно, вчитель був відповідним чином підготовлений у колеґіумі або академії) з класичним зразками, скажімо, повчальними віршами Кирила Транквілліона-Ставровецького з його славнозвісного збірника «Перло многоценне»; і навчання азам піїтики, елементарним нормам віршування; і, нарешті, незрідка власні віршувальні студії дяка-вчителя або декого з найбільш здібних і сміливих учнів. Такі студії готувалися зазвичай до якоїсь події: то міг бути святковий вірш з довгим перерахуванням традиційних зичень, або зворушлива «псальма» для виконання під вікнами перейнятливих господинь, або драматичний діалог, інтерлюдія, вертепний сюжет, що їх розігрували самі школярі під керівництвом і за участю «пана бакаляра».
У колеґіумах, а в академії поготів, літературна підготовка відзначалася, зрозуміло, значно більшою ґрунтовністю, але й тут справа на обмежувалася втовкмачуванням піїтичних правил і конструюванням віршованих ілюстрацій до них. Молода енергія
