Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Ідеться про того самого Симона Тодорського, видатного поліглота й орієнталіста, в якого Сковорода в Київській академії вивчав старогрецьку, староєврейську та німецьку мови; не виключено, що він зустрічався з ним і при дворі, де співав у капелі. Було це якраз у той період, коли Тодорський листувався з Барським й ім'я останнього часто згадувалося у двірських колах, їм цікавився всесильний Олексій Розумовський. Тим більш дивно, доводиться зазначити, що в жодному творі чи листі Сковороди Барського та його записки не згадано. Про причини цього залишається лише гадати.
Втім, для розглядуваної тут теми суттєвим є інше. Навіть короткий опис життя Василя Барського та характеристика його записок вочевидь виявляють повну їхню несхожість з діяльністю та творами мандрівних дяків. Поза іншим, важливо мати на оці й таку обставину. 1735 року патріарх Антіохійський Сильвестр посвятив Барського у чернечий чин, і, з усього судячи, він залишився ченцем до кінця днів. Уже цього досить, щоб зрозуміти, який далекий він був од вільної, не зв'язаної жодними чернечими правилами й, м'яко сказати, не надто праведної, незрідка богохульної братії «пиворізів».
Не можна під цим оглядом не погодитися з В. Колосовою, яка чітко розмежовує поняття «мандрівний дяк» і «чернець-законник»[162].
Застережімося: сказане стосується не В. Барського, а іншого знаного мандрівця дещо ранішої доби — Климентія Зиновієва, однак загальнометодологічний сенс зауваження В. Колосової від того не міняється.
Але спершу — трохи про Климентія Зиновієва.
Судячи з окремих автобіографічних деталей та деяких опосередкованих ознак, розкиданих по його творах (жодних інших джерел відомостей ми не маємо), «Климентій Зиновієв син», як він себе називає, жив у другій половині XVII — першій чверті XVIII століття. Походив з бідної родини, рано став сиротою, однак все ж закінчив церковнопарафіяльну школу, а можливо, зумів доторкнутися і до більш серйозної, «латинської» науки — на це припущення наштовхує непогане знання ним правил силабічного віршування. Він був по-своєму достоту начитаний, хоча переважно в старій духовно-вчительній літературі на зразок збірників «Измарагд» і «Пчела», природно, добре знав Святе Письмо, проте в літературі, близькій йому за часом, не дуже орієнтувався, в кожному разі, в нього ніде немає посилань на таких відомих тодішньому читацькому загалові авторів, як К. Транквілліон-Ставровецький, І. Ґізель, Л. Баранович, Й. Ґалятовський та ін.
Імовірно, Климентій вибився у священики, але рано овдовів й, оскільки священикові не дозволялося одружуватися вдруге, постригся в ченці, отримавши чин ієромонаха.
Можна припустити, що Климентій писав вірші протягом багатьох років, але тільки в зрілому віці, приблизно в першому десятилітті XVIII століття, він об'єднав їх у продуманий за складом і структурою, дуже ретельно переписаний збірник, який містив близько чотирьохсот віршів і понад півтори тисячі прислів'їв і приказок. Ця літературна пам'ятка так і дійшла до нас в єдиному примірнику.
Розгляд творчості Климентія не є предметом даної розмови. Відзначмо, проте, одну важливу її рису — надзвичайну внутрішню суперечливість.
Автор першої студії про Климентія і публікатор частини його віршів Пантелеймон Куліш дав йому знищувальну характеристику, змалювавши некебетливим віршогоном й аморальною людиною, апологетом багатіїв і гонителем бідних[163]. Кулішеві арґументи й вельми тенденційно підібрані ним приклади видалися переконливими й припали до смаку Ніколаю Чернишевському, який в огляді часопису «Основа» підтримав українського критика й зі свого боку назвав Климентія (можна з певністю твердити — не читавши його збірника) «брудним циніком». Приводом — і то приводом, якщо його виокремити, достоту вагомим — став вірш Климентія «О идущих на слободы людех», який містить осуд мужика, котрий «іщет на житло слободы», бунтує проти свого пана, й стверджується право останнього «не тылко… таких обдирати, але из самими душами разлучати». Вірш цей, що й казати, не робить честі авторові, він, як і деякі інші твори Климентія, віддає найконсервативніші сторони його світогляду, ми чуємо в ньому не голос поета, який вийшов з народу й близько знає його життя, а лайку реакційно налаштованого ієромонаха.
Якби вся поетична спадщина Климентія була витримана в подібному дусі, вона, поза сумнівом, не заслуговувала б інших оцінок, ніж наведені вище. Проте це не так. Здійснена В. Перетцом повна, науково вивірена публікація віршів Климентія[164], розвідки І. Франка, П. Попова, В. Колосової, О. Компан та ін. розкрили як протиріччя, хиби, так і сильні боки творчості Климентія, значну художню і пізнавальну цінність цієї творчості, її в цілому демократичну, гуманістичну спрямованість. Так, Климентій віддав данину, і то чималу, соціальним забобонам своєї доби й свого середовища; так, він не вірив у можливість, та прецінь й у спасенність зміни усталеного порядку речей, проповідував терпіння та покірливість; і вже зовсім дивним було б чекати від нього розуміння соціальної природи кричущих протиріч суспільного життя. І все ж головним, визначальним мотивом його творчості є щирі симпатії та співчуття до всіх бідних, злиденних, пригнічених, ображених багатими й можновладцями, глибока повага до людини праці — до орача й женця, до косаря й ремісника, до бурлак — «соляників» і «рудників». Правдива картина тяжкої, виснажливої праці, злиднів, несправедливості, здирства об'єктивно постає у віршах Климентія, картина, настільки багата непідробними життєвими спостереженнями, етнографічним реаліями, побутовими подробицями, що ми — без пересади — досі не маємо рівних з погляду вірогідності й повноти документів про той час. Жоден сумлінний дослідник історії України другої половини XVII — початку XVIII століття не обмине свідчень — нехай і критично осмислених — поета Климентія Зиновієва.
Таке широке охоплення явищ життя, таке розмаїття і багатство вражень великою мірою обумовлені тим, що Климентій був вічним мандрівцем, багато побачив і
