Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

І при всьому тому — жодного свідчення про знайомство Гоголя з особою і вченням Сковороди. Випадок? Збіг обставин? Якісь нам не відомі мотивації з боку Гоголя? Відповіді ми не знаємо, припущення ж залишмо осторонь. Наразі обмежимося тим, що зазначмо й закцентуймо достеменний факт: говорити про будь-який контактний (нехай, звісно, через хронологічний незбіг й опосередкований) зв’язок, про безпосередній духовний вплив Сковороди на Гоголя немає ніяких підстав.

Чи означає це однак, ніби «знімається», втрачає сенс сама проблема «Гоголь і Сковорода»? Аж ніяк. Читаючи обох авторів рівнобіжно, переконуєшся, що проблема є цілком реальною, ба більше, за своїм значенням вона виходить за локальні рамці одиничного історично-літературного явища. Вона лише потребує осібного підходу, такого, який ставить на чільне місце не традиційний ланцюг впливу та успадкування, а духовну тяглість, не просто порівняльний, а порівняльно-типологічний аналіз, «неконтактне» зближення.

Спробуймо вирізнити, з певною мірою умовності, три рівні такого аналізу: типологія особистості й долі, типологія поетики, типологія духу.

На першому рівні увагу привертає схожість особистісних рис, психологічного складу, якоюсь мірою і біографій обох авторів.

Ось лишень одна, але яка красномовна деталь — перебування Сковороди та Гоголя в Петербурзі й неприязнь — якщо не ворожість, — що зберігалася протягом усього життя, їх обох до столиці; вище йшлося про фраґмент Сковороди, відомий під назвою «Сон», поклав початок цілої традиції в літературах російської імперії (передовсім Гоголь, далі Міцкевич і Шевченко, Достоєвський, Блок, Андрєй Бєлий). Або візьмімо мотив туги, суму, душевних гризот. Він сливе постійно супроводжує роздуми Сковороди про життя, про щастя, своєрідний «душевний антисвіт», який протистоїть «душевному миру», «веселощам серця»; «рани смертоносні», «люта година», «бідная душа — в розпутті», «нудьга проклята», «скука… люта мука», «тлінні страсті» — наскрізна парадигма сковородинівської лірики. Те саме в Гоголя. Згадаймо невимовну тугу, що загострювалася в періоди спаду душевних і фізичних сил, нервові напади, на що письменник час від часу скаржиться в листах до друзів. Згадаймо й мотив всеосяжної, вселенської туги, нудьги, який, суттю, обрямовує всю його творчість, починаючи з фіналу «Сорочинського ярмарку» («Скучно оставленному! И тяжело и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему»), з тяжкого зітху в кінці такої кумедної, здавалось би, оповіді про двох поважаних миргородських мешканців («Скучно на этом свете, господа!») й закінчуючи перейнятими гострою тривогою розмислами про «исполинский образ скуки», безособово-страхітливу бісівщину нудьги у «Вибраних місцях із листування з друзями».

Питання можна поставити і ширше — про цілий комплекс особливостей характеру, образу, поведінки Сковороди та Гоголя, особливостей, об’єднаних такими поняттями, як дивацтво й мандрівництво.

Про дивацтва, «химороди», навіть «юродивість» Сковороди говорилося за життя і після смерті філософа не менше, ніж згодом на ту ж тему — про Гоголя. Несподівані перепади настрою — від похмурої меланхолії до веселощів і доброзичливості, від спалахів нестримності до тихої, задумливої споглядальності, химерне поєднання гордині, загостреного самолюбства з упокоренням, ба навіть зі самоприниженням, потяг до відлюдності, потайності, усамітнення і тягар духовної самотності в оточенні друзів і шанувальників, схильність до містифікацій, непередбачуваних реакцій і вчинків, нарешті безсімейність, відсутність будь-яких свідчень (у кожному разі, відомих) про романічні стосунки з жінками, що давало привід для різних вигадок і пліток, — усе шокувало сучасників і пізніших критиків, викликало подив, нерозуміння, роздратування. Буденна свідомість губилася перед загадковістю неординарної особистості, нестандартністю таланту, суть цього явища добре визначив А. Хіждеу: «Видавці пам’ятних записок про його життя (Хіждеу мав на увазі відомі публікації в „Украинском вестнике“, де поряд з правдивими свідченнями було багато нісенітниць. — Ю. Б.), йдучи за побіжними розповідями довкілля, спотворено витлумачували його моральний характер, перетворивши незбагненність його в дивацтво»[167]. На такі «спотворені витлумачення» приречений був і Гоголь з його поспіль зітканим із суперечностей, воістину «незбагненним» характером, з усепоглинаючою заглибленістю в себе, в стан своїх героїв, у творчість. Гоголь тому й бере так близько до серця тяжку долю художника Алєксандра Іванова, що йому самому це відчуття повної відчуженості від усього на світі надто знайоме з того часу, як він усвідомив значення і мету мистецтва як такого й свого призначення мистця — зосібна, зрозумів, що воно стало головною і першочерговою справою в його житті й що він уже не може бути зв’язаний ніякими путами, в тому числі й сімейними.

Ні дружини, ні дому свого, ні навіть даху над головою не було ні в Сковороди, ні в Гоголя. Одному долею судилося пішки, з флейтою і торбою, в якій були незмінна Біблія та декілька улюблених античних авторів, промандрувати цілою Слобожанщиною, знаходячи тимчасовий притулок то в монастирі або в скромній оселі сільського панотця, то в поміщицькому маєтку чи в селянській хаті, працювати над своїми творами на відлюдді, в лісовій хижі або на покинутій пасіці. Другий, відмовившися від своєї частки батьківського спадку, роками поневірявся по Європі з невеликою валізою, гнаний недугами, душевним неспокоєм, духовною жагою, вічним творчим пошуком. Обидва були «диваками» — не лише через дивацьку вдачу, а й через свої блукання, через своє мандрівне життя з нерозлучною його супутницею — бідністю. В одному з розділів «Листування з друзями» Гоголь згадує, як часто доводилося йому зазнавати бідувань і злиднів і як одного разу він «очутился в городе, где не было почти ни души мне знакомой, без всяких средств, рискуя умереть не только от болезни и страданий душевных, но даже от голода»[168].

Мандри й поневіряння Сковороди і Гоголя — не просте дивацтво чи особливість індивідуального способу життя, це, суттю, вияв цілого світосприйняття, типологічно значуща риса, яка є характерною для доби бароко й сформованої цією добою людської особистості. В цій особистості, як і ширше — назагал у культурі, в духовному житті бароко, сполучалися, часом існуючи нарізно, часом складним чином переплітаючись, дві традиції: релігійна, закорінена у середньовіччі, й світська, ренесансна. Так було й на Україні в добу бароко