Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

постать порубіжна, що означує історичну вичерпаність старих школярсько-схоластичних форм освіти й творчості й неуникність переходу до нової доби, яка несла із собою і нові засади побутування письменства в суспільстві, й нові естетичні, філософсько-етичні ідеї.

* * *

Отакий він був мандрівець, Григорій Сковорода.

«Знаю людину…»
(Рівнобіжні й перетини)

Де ти, о чоловіче-чоловіче? Яви мені образ твій і дай почути мені голос твій…

Г. Сковорода (II, 49)

Скажи з Павлом: «Знай людину».

Знайшов я людину.

Г. Сковорода (І, 178)

Здається, єдиним із сучасних йому філософів, до якого Сковорода виявив інтерес, був такий собі Даниїл Майнґард (Мейнгард) із Швайцарії; про нього Сковорода дізнався від М. Ковалинського, котрий познайомився з Майнґардом у Лозанні, гостював у нього вдома, послуговувався його величезною бібліотекою, а також «і багатьма даними від нього» (II, 407). Та й то це, властиво, було не так знання, як чисто емоційне захоплення (характерна риса Сковороди), що виникло під впливом розповіді Ковалинського про начебто дивовижну зовнішню схожість і близькість поглядів лозаннського філософа та українського мисленника. Сковорода настільки ідентифікував себе з Майнґардом, що навіть деякі свої листи підписував його йменням, укладаючи в це вочевидь символічний сенс: «Майнґард», імовірно, асоціювалося в нього з «Mein Garten» — типова для бароко символіка саду…

А назагал Сковорода не дуже цікавився тим, як і чим жила тогочасна філософська та літературна думка, про що думали та сперечалися, що писали й виголошували філософи в Європі, в Петербурзі, на обох берегах Дніпра. Сучасник багатьох видатних мисленників XVIII століття, він практично ні на кого ніде не посилається, нікого не цитує, лишень зрідка у глухих відлуннях можна вловити в його творах інтелектуальні відгомони доби. Мисль Сковороди як філософа й літератора звернена насамперед до давніх авторів і джерел, йому цілком вистачає спілкування з ними, із самим собою, з найближчим довкіллям, людьми, що з ними зводила його мандрівницька доля. Ще менше Сковороду хвилювало, який резонанс його творів поза межами цього довкілля, а вже про думку нащадків він і зовсім не замислювався. Рукописи свої або носив із собою в торбі, або віддавав на збереження Я. Правицькому, або дарував друзям. Ми сьогодні бідкаємося з приводу того, що жодного свого твору Сковорода не побачив надрукованим, але заради істини треба визнати, що не залишилося і жодних свідчень стосовно його спроб чи хоча б наміру віддати що-небудь до друку. Виглядає, його це попросту не цікавило.

Повноцінне життя спадщини Сковороди почалося лишень у наступних століттях, коли опінія поступово усвідомлювала справжнє його значення і місце в історії українського (й не тільки українського) письменства та філософської думки. Нині, з відстані двох століть, стає дедалі очевиднішим, наскільки органічно вписаний Сковорода в інтелектуальний контекст своєї доби і як далеко в майбутнє спрямовані від нього імпульси духовної тяглості.

З’явилася можливість, ба більше, з наукового погляду — доконечність прокреслити деякі рівнобіжні.

Гоголь

Пріоритет у поставленні проблеми «Гоголь і Сковорода» належить — хто б міг подумати — Бєлінському… Зрозуміла річ, зроблено це було не інакше, як у притаманних «несамовитому Віссаріонові» манері й дусі…

Читач, певно, пам’ятає, як 1835 року в тижневику «Молва», «супутнику» надєждінського «Телескопа», Бєлінський отак собі легкома, не обтяжений ні знанням справи, ані найменшим бажанням добутися її суті (до того ж, скориставшись відсутністю в редакції Н. Надєждіна), оголосив Сковороду «справжнім малоросійським юродивим». До цього доречно буде додати, що самої лишень «Молвы» Бєлінському здалося замало, його антисковородинівська жовч вихлюпнулася і на шпальти «Телескопа»: тоді ж таки, практично «дуплетом» (і знову ж таки навпір Надєждіну), у надрукованій там статті «Про російську повість і повісті д. Гоголя» критик мовби мимохідь зауважив, що, на його погляд, «незрівняний dominus» Хома Брут як філософ «вартий філософа Сковороди»[166].

Отже, хочемо ми того чи ні, але об’єктивно (і, поза сумнівом, незалежно від наміру самого Бєлінського) то було перша в літературно-критичній практиці спроба зіставлення Гоголя і Сковороди. Що робити, виявляється, таким дивним, таким химерним і не дуже привабливим способом приходять іноді у світ не тільки поетичні осявання (повіримо Анні Ахматовій: «Когда б вы знали, из какого сора…»), деякі літературознавчі гіпотези так само законюються в журнальному смітті…

Утім, Бєлінський є Бєлінський… Більшого подиву гідний інший факт: у жодному з творів Гоголя, також у його чернетках і листах не зустрінемо бодай згадки про Сковороду, навіть самого цього ймення. Це справді-таки дивно і, якщо завгодно, неймовірно, бо є чимало арґументів на користь того, що Гоголь не міг не знати і не чути нічого про свого земляка-полтавця.

Адже Сковорода був по-справжньому широко знаний у гоголівську добу, ім’я його й діяльність ще за життя (він помер лише за п’ятнадцять років до народження Гоголя) стали предметом народних переказів, його пісні — анонімно — включалося до пісенних збірників, їх співали у велелюдних місцях мандрівні лірники та кобзарі. Батько майбутнього письменника, Василь Опанасович, передплачував до Василівки харківський часопис «Украинский вестник», де, як ми пам’ятаємо, з’явилася велика публікація про «українського Сократа»; списки творів останнього — можна зі значною мірою певності припустити — могли бути в кибинецькій бібліотеці Дмитра Трощинського, завзятим користувачем якої був, як відомо, юний Гоголь. Василь Капніст, автор відомої «Ябеди», сусіда й частий гість у садибі Гоголів-Яновських, приятелював також зі знайомим нам Василем Томарою, який на все життя зберіг вдячність і тепле почуття до свого колишнього домашнього вчителя — Сковороди. Пізніше, в