У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

збройних сил. З певністю можна сказати, що саме після видання Клюбом ім. П. Полуботка відозви до українських вояків у царській армії розпочався той масовий рух, що його називаємо українізацією війська. З появою відозви скрізь почали відбуватися військові збори й засновуватися товариства українського вояцтва. Таким був перший період історії українського національного руху у війську, на чолі якого стояв М. Міхновський. Саме в організуванні власної армії бачив він основу майбутньої української державности.

Золотий ключик Миколи Міхновського

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих ціла темна сила нашого ката — Росії.

Ю. Тютюнник

Вже від травня 1917-го року соціялістичні тенденції в організаційній роботі Центральної Ради почали масово перемагати здоровий національний дух, до чого спричинялися централістські настрої у проводі нового уряду України. Загалом про виголошення Центральною Радою двох Універсалів можна сказати коротко: перший з них, що з’явився на хвилі стихійного прагнення народу мати власну національну окремішність, дуже налякав тодішній російський уряд. За браком відповідної військової сили, яка могла б знищити молоду українську Державу, Тимчасовий уряд щоразу вдається до рятівних заходів на кшталт власної «демократії», а також «демократичних» осередків у Києві, цих імперських форпостів в Україні, що любенько побраталися із Центральною Радою на численних засіданнях, де виступали соціялісти М. Грушевський та В. Винниченко. Дійшло до того, що навіть складати черговий, Другий, Універсал спеціяльно були закликані російські міністри. Ясна річ, що результатом того стала спільна заява запопадливих малоросів та московських зайд про те, що «ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів».

Володимир Винниченко і Симон Петлюра. 1917 рік

Таким чином, 250-річна історія поневолення України Москвою надалі продовжувалася. Вкотре зійшлися дві протилежні світоглядні течії — інтернаціоналізм та націоналізм — причому до ворожої сили долучилися ніби як рідні, українські діячі на чолі з В. Винниченком, чия демагогічна риторика була не за останній чинник успіху в тій антиукраїнській справі. Натомість речником самостійности виступав М. Міхновський з власним націоналістичним світоглядом та державницькою програмою розвитку України. Тож надалі ці сили мали зіткнутися.

Попри самостійницький характер будь-якої політичної справи, який за всіх часів забезпечувала особа Міхновського, автора «Самостійної України», засновника Української народної партії, організатора антиросійської терористичної групи «Оборона України», а також засновника Першої Української Центральної Ради, — що нині сей одинак міг протиставити вже «рідній» соціялістичній «демократії», якщо весь провід нового українського уряду був охоплений полум’ям російської «революційної» хвороби? Звичайно ж, провідники Центральної Ради зображували Миколу Міхновського ворогом народу. Адже не чужі «соціялістичні» гроші, президентську посаду чи сумнівні масонські ідеали, якими керувався той самий М. Грушевський, не беручи вимоги Міхновського до уваги, обстоював у своїй боротьбі цей незламний харківський правник. Лише велику віру в ідеал Свободи у вигляді повної самостійности України — України для українців! — міг покласти він на олтар боротьби. Лише засадні, відважні рішення, що мали б результат на прийдешнє, приймала ця безкомпромісна й вольова людина. Згадаймо, що саме Міхновський, по суті, став речником українського війська, закликавши до його створення, прикладом на що були створені по великих містах колишньої імперії (Умань, Житомир, Ростов, Саратов, Москва) українські військові підрозділи.

Звичайно, соціялісти з Центральної Ради були свідомі того, який відгук серед простого вояцтва могли знаходити (і знаходили!) гасла Міхновського щодо державної самостійности України. Підміняючи ці ідеали постулятом «територіяльної автономії» в рамках єдиної, неподільної, федеративної Росії, себто запобігаючи у такий спосіб перед Тимчасовим урядом, лідери Центральної Ради цілком справедливо вважали Міхновського чи не за головного супротивника до власної «автономної» політики й намагалися за будь-яку ціну усунути його з арени політичної боротьби.

Слід зазначити, що на Першому військовому з’їзді, який відбувся в Києві 18-го травня 1917-го року, колишній харківський адвокат, а на той час військовий поручник, Микола Міхновський мав неабияку перевагу над прибічниками Винниченка у проводі Центральної Ради. І це попри те, що на противагу Міхновському, відвертому і наскрізь чесному в політичній боротьбі, Володимир Винниченко залишався безсовісним демагогом, що ніколи не вагався «користуватися у боротьбі з Міхновським і його однодумцями хитрощами, підступом, забріханістю і для своїх партійницьких та особистих цілей розбурхувати найнижчі інстинкти мас» (П. Мірчук). Тож через переляк соціял-демократів, аби на вищезгаданому з’їзді на голову не обрали ворохобного Міхновського, було вирішено утворити лише президію — без головуючого. Вибраний, тим не менш, до створеного під ту пору найвищого військового органу, Українського генерального військового комітету, Міхновський згодом із нього виходить, оскільки йому, як знати, вже ходило про негайне проголошення самостійности України, і то іншим шляхом. Отже, йшлося про військовий переворот, конкретну мету якого Міхновський проголосив у відозві червнем 1917-го року. «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи, — значив Міхновський. — По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати».

Проводити переворот мусили два полки — Перший український полк ім. Б. Хмельницького та новоутворений Другий український полк ім. П. Полуботка — загалом близько 5 000 бійців, якими лише за одну ніч з 3-го на 4-те липня Київ було взято під повний контроль.

І не лише Київ — на всю Україну пролунала звістка про близьку перемогу самостійницького руху, що його щиро вітали свідомі маси, згуртовані на місцях філіями Клюбу ім. П. Полуботка! Таким чином, переворот українських самостійників у липні 1917-го року міг повернути історію України на шлях самостійного, державного будівництва, якби його вчасно використали, заступивши дорогу ще не окріплим силам більшовізму.

Мітинг з нагоди проведення І Військового з'їзду. Київ, 1917 рік

Тим самим були наснажені самостійники під проводом Міхновського, кладучи свою перемогу, наче золотий ключик Української революції, — на відміну від німецьких ключів «революції» російської — до ніг визнаної ними Центральної Ради, що, як знати, не хотіла бачити Україну самостійною. Тож соціялістичні лідери з табору Винниченка віддали наказ від імени Центральної Ради роззброїти повстанців, що й було виконано юнкерськими частинами київської військової залоги. Самого Міхновського