У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби — від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії — виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» — розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. «А він гарний, твій Харків?» — продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.
Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. «Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», — писав А. Гайдар. «Я радий, що звідти вирвався — Харків жахливе місто», — сумнівався В. Маяковський. «Хто нахарків?!» — гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. «Я — на Харків», — озивається подорожній. «То давай прибирай!» — наказують споконвічно.
Загалом Харків — це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської — такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування — офіційно, поважно й остаточно — а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.
Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань — до відродженої по місту мережі «Союздруку».
Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне — вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».
Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.
Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.
Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.
Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки
І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.
Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у
