У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Портрет Євреїнова. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Утім, траплялися клієнти, які повставали з екзекуторської канапи психоаналітика й рішуче заявляли, що ніякого насильства у ранньому дитинстві на стайні вони не терпіли, а у своїх творах все це вигадали. І взагалі, як писав Набоков: «Чого я мушу пускати чужинця на поріг моєї свідомости? Я вважаю, що фройдистська теорія призводить до серйозних етичних наслідків, наприклад, коли мерзенному вбивці з мозком солітера пом'якшують вирок тільки тому, що малим його забагато — або замало — карали батьки, причому і один, і другий доказ спрацьовують». Але і не таких вкладала назад у ліжко підступна радянська медицина. Не кажучи вже про літературознавство.

Так, з уваги на вищезгадані намагання нашої інтеліґенції набути статусу своїх нескорених аристократичних предків, вільно зауважити спробу сучасного літературознавства сприяти цьому процесові з «наукових» позицій. Своєрідний момент фрустрації виникає, зокрема, у зв’язку з фактом такої спроби у вигляді практичного посібника «Психоналіз і літературознавство» Н. Зборовської. Момент фрустрації виникає завдяки тому, що, піддаючись впливу складної «психоаналітичної» механіки, яка в руках відомої авторки-феміністки «руйнує традиційну патріархальну культуру та моделює новий культурний простір», ми стаємо співучасниками руйнування певних колективних мітологем чи табу. Деякі з них переборюються психоаналізою, змушуючи співставляти українську реальність з літературною. «Предвижу все, — писав з цього приводу Т. Кібіров. — Набоковский фрейдист / хихикает, ручонки потирает, / почесывает пах и приступает / к анализу».

Зрозуміло, що бажання писати посібники з психоаналізи походять зі своєрідної інтоксикації національними цінностями в літературі, а також з культури автора-інтерпретатора, зараженого тяжкою афазією. Адже постійне споживання української радянської клясики, яка сьогодні потребує позитивістського тлумачення знаків і символів, а не клясичного «пускання крови», викликає неусвідомлений потяг психоаналітичним аґресором все ж таки зламати цензуру свідомости й вимагати від якої-небудь «Лісової пісні» чи «Гайдамаків» неоковирної «трансферної контрибуції» у вигляді «доґенітальної», «аристократичної» або «інфантильної» сексуальности, травми, Едіпа й бажання кастрації. Найважче після такої метафізичної м'ясокрутки зрозуміти — чому те, що легко віднайти у будь-якому соннику, описує себе як аванґардизм, маючи вплив, як значить Н. Зборовська, на «модерністську мистецьку практику й аванґардну літературну теорію XX ст. — сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, пост-структуралізм, феміністичну літературну критику тощо». Може, щось не так із самим «аванґардизмом»?

Наприклад, у розділі посібника Н. Зборовської «Психоаналіз та українське літературознавство» українське письменство виявляється наповнене псевдознаками-емблемами, що саме по собі підштовхує до розшифрування символів. Так, із запропонованої авторкою до теми семінарського заняття драми О. Олеся «Осінь» (1913) довідуємося, що ім’я «Панночка» вказує на провідну функцію фемінности (пасивности, інфантильности, тобто слабкости), а «Пан скористався цим і спокусив Панночку». Хто винен? Сторожиха? І таких болючих питань не бракує після кожного параграфа цієї захоплюючої книжки. «Як потрактувати Фалос, згідно з лаканівською теорією?» «Яким чином це розхитує мовний лоґоцентризм?» Коротше, «слов нет, одни выражения» присутнять на сьогоднішньому уроці української психоаналізи.

Тодось Осьмачка

Тим не менш, аби відвоювати-таки літературу у відверто «анально-оральних» комплексів, Н. Зборовська кидається в бій з безперечною дельозівською впевненістю в тому, що критики це й є, власне, клініка. І, займаючись тлумаченням текстів, вона підходить до їх найтемніших кордонів, за які вже зазирнули було С. Павличко з Т. Гундоровою у відповідних ґендерних дослідженнях, — і звідси спостерігає за тим, як маячня клієнта на канапі стає літературою. «Розвиток психоаналітичних концепцій у другій половині XX ст. пов'язаний з позитивним тлумаченням психозу, тобто зсувом акценту дослідження з неврозу на божевілля», — пояснює свою тактику Зборовська і тут-таки спокушає читача: «На матеріалі творчості Т. Осъмачки, М. Хвильового, В. Підмогильного здійсніть дослідження „Дискурс божевілля в літературній епосі „Розстріляне відродження““. І цілком може бути, що після такого „дослідження“ з'ясується, що „шизоїдні особистості“ Т. Осьмачка, М. Хвильовий та В. Підмогильний, керовані „національними“ комплексами „суїцидально-ґенітального“ характеру, перепилися і перестріляли один одного в комунальних коридорах Загірної комуни 1920—30-их».

Адже справді: якщо словесні символи можуть бути замінені на більш прості провідники сенсу, що набагато переконливіше захоплюють увагу читача, підкорюючи його читацькі фантазми, то література блідне й відходить на другий плян, як допоміжна акушерська канапа. Звичайно, вона ще певний час продовжуватиметься за інерцією, але її значення для психоаналітика ослаблюється. І через це сьогоднішньому літераторові слід визначитися, наче за пріснопам'ятних, коли питали: «З ким ви, діячі мистецтв?» Або він представник зникаючої у мареві аналізи професії, або мусить визнати, що література сама собі зашкодила, присягнувши на вірність масовому читачеві й тут-таки зрадивши всі свої «дитячі» ідеали. З батьком і кіньми включно. Питання лише — на якій стайні?

1917: український військовий рух

В цей лютий час, що крицею гримить,

У дні брехні, і мсти, і зла, й безправ’я…

С. Гординський

В усі часи своєї славної історії український військовий рух відтворював лише прагнення свідомого громадянства головної мети своїх визвольних домагань — творення власної державности. Протягом усіх періодів формування національний рух у війську завжди означав відродження історичних традицій і був здоровим явищем глибоко ідейного характеру. І лише у тій головній меті, у переслідуванні якої провідники кожної стадії створення українського війська вбачали найвищий ідеал свого життя — лише у ній полягала суть і розуміння революційних зрушень в Україні, що настали з початком 1917-го року.

Про ці події можна з певністю сказати, що в цілому вони були лише сумлінним продовженням «революції» в Росії. Інакше просто бути не могло, оскільки на цих «революційних» теренах Україна не мала власного підґрунтя у вигляді культурних та соціяльних надбань. «Перед вибухом революції у цілій Україні панували впливи російських політичних партій, — згадував І. Мазепа загальнополітичний стан в Україні того часу. — Ці партії заливали країну своєю політичною пресою та літературою. На загальному тлі російського засилля ледве блимав невеличкий вогник політично активної української інтеліґенції».

Отже, надалі українська «революційність» в історичному контексті повинна сприйматися лише крізь призму загальнополітичного руху в Російській імперії. Тож від самого початку свого існування новий український уряд — Центральна Рада, яка постала рівно за тиждень по тому, як надійшла перша звістка про події в Петербурзі, впевнено залишалася на позиціях всеросійської федерації щодо України. «Українці не мають наміру відділятися від російської республіки, — пояснював М. Грушевський у своїй брошурі „Звідки пішло українство і до чого воно іде“. — Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній звязи з нею».

Згідно із власною миротворчою «концепцією» Центральна Рада підходила також до творення власних збройних сил. Проґресуюча хвороба соціялізму, занесена в