У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років — колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників — були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: «Ми, інтеліґенція — якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. «Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, — значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. — Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає — яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.

Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».

Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст — «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої «просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.

Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування — це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.

Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона — та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Інтеліґенція як аристократія

Поняття раси змінює розуміння історії.

Ю. Липа

Донедавна вважалося, що необмежене та безкарне панування тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніяльно залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя. Втім, при цьому зазвичай не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження й утвердження більшовізму в Україні.

Отож хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний, осібний характер розвитку спільноти, але «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації побуту, міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, проґресом, чи пак просвітництвом, більшовізмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтеліґенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «проґрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму. У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові 6 грудня 1915 року, Г. Хоткевич, зокрема, зазначив: «Отже, головними недоліками української інтеліґенції постають:

а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів,