Метаморфози - Публій Овідій Назон

612 Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

613 Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

614 Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

615 Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

616 На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

617 Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

618 Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

619 Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,

620 Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

621 Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу

622 Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні

623 Здавшись вітри, — і, з ефірних висот окидаючи зором

624 Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.

625 Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.

626 То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.

627 День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,

628 Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,

629 Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,

630 Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.

631 Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним

632 Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори

633 Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір

634 Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.

635 Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,

636 Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.

637 Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,

638 Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.

639 «Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду

640 Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;

641 Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно.

642 В тебе притулку й спочинку прошу». Пам'ятав той, одначе,

643 Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:

644 «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде

645 Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».

646 Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій

647 Сад оточив і велів берегти його дужому змію;

648 Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.

649 Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть

650 Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»

651 Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.

652 Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.

653 Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись

654 Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,

655 Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи

656 Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.

657 Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся

658 В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.

659 Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами;

660 В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя

661 Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому

662 Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

663 Врешті, вітри позганяв Гіппотад[8] у відвічну в'язницю.

664 Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,

665 Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову

666 Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,

667 Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.

668 Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,

669 Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.

670 Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний

671 За материнську вину безневинну скарав Андромеду.

672 Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі

673 Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся

674 Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,

675 Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись,

676 Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,

677 Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

678 От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,

679 Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!

680 Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах

681 Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла

682 Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками

683 Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.

684 Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.

685 Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,

686 Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.

687 Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю

688 Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю

689 Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,

690 Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

691 Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати

692 Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.

693 Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх

694 Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

695 Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли б ви за нею

696 Цілий свій вік, а от