Метаморфози - Публій Овідій Назон
529 І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530 Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531 Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532 Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,
533 Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534 Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535 Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти
536 В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537 Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538 Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».
539 Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540 Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541 Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542 Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.
543 Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544 Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545 Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546 Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547 Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548 Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—
549 «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,—
550 Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:
551 Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я
552 В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553 Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554 Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555 Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556 Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557 Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558 Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559 Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560 Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561 Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562 Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.
563 Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564 Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565 Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566 Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567 Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568 Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569 Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570 Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571 Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572 Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573 Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574 Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—
575 Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».
576 Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577 Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578 Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
579 Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580 Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581 Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582 Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—
583 «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,—
584 Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585 Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»
586 Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587 В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово
588 Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589 Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590 В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591 «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592 Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593 Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594 Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»
595 Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596 Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597 Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.
598 Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599 Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
600 Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601 Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602 Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603 Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.
604 В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605 Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606 Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607 Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608 Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609 Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610 Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611 Хоч народила його від
