Метаморфози - Публій Овідій Назон
181 В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182 От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183 Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184 Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185 Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186 Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…
187 Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188 Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189 Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
190 Та Кітерея в боргу не — лишилась: того, хто таємну
191 Викрити пристрасть посмів, — сама покарала такою ж
192 Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193 Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194 Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195 Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,—
196 На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197 Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198 Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,—
199 Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200 Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201 Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202 Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203 Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204 Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205 Кинув з усіх найвродливішу — матір Еейської Кірки.
206 Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,—
207 Клітію[5]; саме тоді вона в серці своєму відчула
208 Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209 Гожа дочка Евріноми[6]-красуні, чия батьківщина —
210 Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211 Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212 В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213 Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.
214 Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215 Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216 Їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217 Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218 Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219 Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220 Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221 Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем.
222 От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223 «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм,—
224 І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»
225 Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226 «Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року,
227 Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,—
228 Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої
229 Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230 Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231 Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232 Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233 Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
234 Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235 Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236 Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237 Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238 До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той
239 Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний,
240 Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241 Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242 Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
243 Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244 Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245 Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246 Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247 Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248 В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249 Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250 Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251 Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»
252 Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253 Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254 Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255 Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256 Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257 Міг оправдати любов'ю, а зрадництво — тугою; більше
258 Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259 Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260 Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261 Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262 Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263 Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264 Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265 Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266 Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267 В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
