Українська література » Інше » Метаморфози - Публій Овідій Назон

Метаморфози - Публій Овідій Назон

Читаємо онлайн Метаморфози - Публій Овідій Назон
спливає потік, не знімаючи шуму,

569 Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

570 Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же

571 Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

572 Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

573 Вакха», — нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його, — ті відмовляють.—

574 Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили

575 Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.

576 Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».

577 Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима

578 Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,—

579 «Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших,

580 Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,

581 Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

582 «Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно,—

583 Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:

584 В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

585 Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:

586 Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

587 Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

588 Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,—

589 «Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю,

590 Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними

591 Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

592 Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

593 До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

594 Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська,

595 Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,

596 Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

597 Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

598 До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…

599 Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.

600 Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці

601 Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

602 Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

603 Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

604 Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

605 «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

606 З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

607 Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

608 Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

609 Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —

610 Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

611 От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

612 В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!

613 Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому!

614 Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» —

615 Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

616 Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

617 «Справді!» — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий

618 Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

619 І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

620 Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг.

621 «Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь

622 Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

623 З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

624 Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

625 На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

626 Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

627 В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

628 Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

629 Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

630 Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

631 Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,—

632 «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

633 Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

634 «Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань,

635 Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

636 «В Наксос, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте!

637 Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

638 «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем

639 І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

640 Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

641 Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?»

642 Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

643 Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч!

644 Я остовпів. «Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує

645 Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

646 Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…

647 Втрутивсь тут Еталіон: «Виходить, — всміхнувся злобливо,—

648 Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

649 Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

650 Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

651 Став на

Відгуки про книгу Метаморфози - Публій Овідій Назон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: