Метаморфози - Публій Овідій Назон
93 Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94 В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95 До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96 Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97 Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98 Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99 Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100 В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101 Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102 От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103 Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104 Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105 Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106 Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107 Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108 Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109 З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110 Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111 Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112 Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні
113 Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114 Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115 Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,
116 Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117 Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118 Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»
119 Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120 Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121 Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122 Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123 Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124 Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125 Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126 Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127 Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі.
128 Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129 Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,—
130 Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131 От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132 Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна.
133 Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134 Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135 Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136 Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137 Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138 Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139 В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140 Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141 Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142 «Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме?
143 О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144 Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»
145 Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146 Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147 Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148 Й піхви самі, без меча, — «Рука твоя, — каже, — й кохання,
149 О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150 Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151 Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152 Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153 Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати!
154 Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155 Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно:
156 Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157 Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158 Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159 Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160 Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161 В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»
162 Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163 Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164 Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165 Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166 І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».
167 Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168 Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.
169 «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170 Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171 Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172 Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173 Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174 Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив.
175 Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176 Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177 З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178 Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179 Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180 Робить ще й
