Чи до своїх таємниць її підпускає, дізнайся,
Чи в тій прихованій грі з нею вона заодно.
І, якщо так, її чимось купи чи пообіцяй щось:
Схилиш її на свій бік — легко досягнеш мети.
Час підбери (й лікарі роблять так), коли твоя любка
Без намовляння твого візьме принаду з гачка;
Візьме ж охоче тоді, коли солодко, гоже їй буде,
[360] Як на врожайній землі — повному сили зерну.
Бо як ні туги, ні болю нема — наче ширяться груди,
Спритна Венера тоді влесливо входить у них.
Поки зажурений був Іліон{170} — ворогам не давався,
А звеселивсь — і коня, повного зброї, прийняв.
От в господині суперниця є: маєш добру нагоду
Їй посприяти, щоб тій гідно помстилась вона.
Зранку, при зачісці ще, нехай господині служниця
Скаже потрібне слівце: в поміч вітрилу — весло.
Потім, немовби собі, а не їй, нехай прошепоче:
[370] «Кривдою кривду таку ледве чи сплатиш ти їй».
Хай і про тебе шепне, переконливе щось приточивши, —
Сохне, мовляв, од жаги, розум потьмаривсь йому.
Квапся, вітер лови, поки, дме й не опало вітрило:
Гнів — мов тонесенький лід: мить — і водою спливе.
Може, подумаєш тут: «Чи не звабити й служку гарненьку?» —
Це небезпечна, скажу, і непродумана гра,
Бо заохотиш не всіх: та — дбатиме про господиню,
Інша — про себе: тебе схоче собі зберегти.
Править лиш випадок тут. І хоч доля сприяє сміливим,
[380] Ще раз і ще раз кажу: на небезпеку не йди!
Не стрімчаками вестиму тебе, не до прірви скерую,
Ступиш на стежку мою — пастки уникнеш на ній.
А причарує-таки, як листи буде брати й давати,
Мила служниця тебе тілом, не ділом лише, —
Все ж господиню спершу здобудь, а її — вже потому:
Не від служниці-бо слід розпочинати любов.
Добре ще зваж на одне (якщо віриш моєму мистецтву —
Ну, а на вітер, затям, слів не пускатиму я):
Взявся за діло — доводь до кінця. Служниця не зрадить,
[390] Хай лиш відчує сама частку й своєї вини.
Птах, чиї крила у клею в’язкім, не зів’ється під небо,
Вбіг у тенета кабан — більше в чагар не шугне.
Риба, піймавшись на гострий гачок, не гулятиме в морі,
Звабив — довершуй свого і переможцем відходь!
Отже, не зрадить, кажу, коли спільну відчує провину,
Про господиню ж усе з уст її знатимеш ти.
Лиш не обмовся комусь! Не обмовишся — буде й служниця
Радо звіщати тобі, де лиш яка новина.
Знай: помиляється той, хто певен, що тільки на полі
[400] Й морі догідний для дій треба зауважити час:
Як не щодня ми зерно довіряємо ниві примхливій,
А зеленавій воді — вигнуте дно корабля,
Так не щодня на гарненьких дівчат полювання успішне:
Часто вдається воно тільки в означений час.
Хай це народження день, хай календи{171}, що ними Венера
Тут же за Марсовим свій, всміхнений, місяць веде,
Хай це той день, коли цирк виставляє не звичні прикраси,
А полонених вождів подиву гідні дари, —
Діло облиш! Підступає зима, нависають Плеяди,
[410] В хвилю пірнути спішать ніжні зірки Козенят.
Час одпочинку тоді. Хто довіриться морю в ту пору —
Той на уламках судна душу заледве спасе.
Краще почни з плачевного дня, коли в Аллії води{172}
В пам’ятній битві із ран римська вливалася кров.
Чи з неробочого, сьомого, дня, що його шанувати
Від найдавніших часів звик палестинський гебрей.
Острах священний, однак, — уродини любки твоєї:
З ним — подарунки, а це — чорний для вбогого день.
На співчуття й не надійсь: усього доможеться жінка,
[420] Щоб обібрати того, хто умліває з жаги.
Прийде до неї торговець-хитрун (чує носом зарібок),
Крам розкладе. «Ну то що? Що б ти мені підібрав? —
Мила на тебе зирне. — Яку б обрав ти окрасу?»
Потім пригорне тебе, далі вже, звісно: «Купи!»
«Цей подарунок, — додасть, — мені милим буде надовго:
Що лиш у мріях було, нині саме йде до рук!»
«Грошей, — замнешся, — не взяв…» — під розписку взяти попросить.
І пожалкуєш, що ти — серед письменних людей.
Ну а захочеться їй не лиш раз на рік народитись —
[430] Буде тобі вже не день для подарунків, а дні.
Ще ж, буває, схлипне: я кульчик, мовляв, загубила — 0
Шкода велика, бо він був з камінцем дорогим.
Ще й позичають не раз, а позичивши, не повертають —
Ні тобі грошей, ані — ласки-віддяки взамін!
Хай би сто язиків, сто уст мав — та не зумів би
Викласти тут до кінця кляте мистецтво повій.
Звірся спочатку гладкій, покритій воском табличці,
Звірся — й намацаєш брід, віск порятує тебе.
З лестощів різних почни, із слів, що коханцям віддавна
[440] Знані, й слізних благань, хто б ти не був, не жалій!
Випросив Гектора, сина, Пріам — ублагавши Ахілла;
М’якне й розгніваний бог, чуючи просьбу палку,
Про обіцянки тоді пам’ятай, обіцянка не шкодить:
Скільки ж то багатіїв — від обіцянок самих!
Той, хто повірив хоч раз, не покине надії, богині,
Бо, хоч оманлива, все ж — добре нам бути при ній.
Дав подарунок — а любка тебе ще й покинути може:
Що забажала — взяла, втрата вже їй не грозить.
А не даси — їй надія шепне: «Іще ж подарує…»
[450] Так рільника з дня на день дурить безплідна рілля.
Так і завзятий у кості гравець, щоб лиш не програти,
Все