Тож віроломній нехай віроломством одміряно буде,
Приклад лихий подала — цим же хай сплатить тобі.
Важить немало й сльоза, зворушиш і кремінь сльозами,
[660] Зможеш — хай лиця твої вогкими будуть од сліз.
А не сплакнеться тобі (сльоза не приходить на виклик) —
Пальцем вологим тайком ти по очах поведи.
Як не вмовляй, а що ті вмовляння без поцілунків?
Не поцілує тебе — ну тоді сам поцілуй!
Може, пручатись почне, може, вилає, але насправді,
Хоч і пручатись почне, — хоче, щоб ти переміг.
Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки,
Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв!
Хто ж цілунок зірвав, а на більше і не спромігся —
[670] Вартий утратити й те, що перепало йому.
А поцілунок — хіба ж то не крок до здійснення мрії?
Соромно, кажеш? Та ні: сором — глупота твоя.
Кажеш, насильство? Хай так, але — приємне дівчатам:
Щó так їх вабить, на те — начеб із примусу йдуть.
Силою схилиш до втіх — усяка зрадіє тій силі
Й навіть зухвальство твоє буде приймати як дар.
А не торкнеш, хоча міг, — удаватиме радість обличчям,
Серцем до тебе, однак, — певен я, — чутиме жаль.
Силою Фебу взяли{179}, та й сестра її звідала силу, —
[680] Й не нарікали на тих, хто перемогу здобув.
Річ усім знана, однак, не зайве про те нагадати,
Як із Гемонії муж взяв Лікомеда дочку{180}.
Вже пастухові-судді горезвісну дала нагороду
Перша з-між трьох, що зійшлись побіля Іди богинь.
Вже із далеких країв прибула до Пріама невіста —
Впевнено в Трої самій грецька осіла жона.
Вслід за ображеним мужем тоді все еллінське військо
Рушило: біль одного спільною справою став.
Сам же Ахілл (був би сором, якби ж не з волі Фетіди!)
[690] Одягом довгим ховав стать чоловічу свою.
Не за своє, Еакіде, ти взявсь! Чи тобі прясти вовну?
В інших Паллади трудах славу собі добувай!
Що тобі кошики ті? До щита в тебе звикла лівиця,
В правій — вовни клубок… Так ти на Гектора йдеш?
Геть веретено одкинь, знаряддя марудної праці, —
Списом важким потрясай, що з Пеліонських гаїв.
З Деїдамією в спальні одній випадково лишившись,
Пристрасті не вгамував — сам себе видав Ахілл.
Силі ж таки (треба вірити в те) вона піддалася,
[700] Потай жадала й сама, щоб подолали її.
«Не полишай!» — до Ахілла вона: він іти поривався,
Вже ж бо не прядку в руці — грізне оружжя тримав.
Де те насильство тепер? Чому так ласкаво вмовляєш,
Деїдаміє, того, хто тебе силою взяв?
Так-бо вже є: почати самій — і негоже, і сором,
Інший коли розпочне — о, тоді солодко їй!
Декотрі з чоловіків, на красу свою зарозумілі,
Ждуть, поки жінка сама кине їм перше слівце.
Ні! Чоловік має і підійти, і першим просити,
[710] Ну а тоді вже вона згідно йому хай кивне.
Щоб піддалася, благай: благання — понад усе їй;
Як то усе почалось, як закохався, зізнайсь.
Сам же Юпітер до героїнь підступався благально —
Першою жодна із них не спокушала його.
Може, відчуєш до тих умовлянь якусь нехіть у неї —
Перегоди якийсь час, щезни їй з-перед очей.
Що не дається — на те летимо, що до рук йде — немиле:
Надто аж не налягай, щоб не набриднути їй.
А що здобути б хотів — не завжди у тім зізнавайся:
[720] З дружби, мов з зав’язі цвіт, хай визріває любов.
Строга, бачив я сам, м’якою од того ставала,
Хто залицяльником був — потім коханцем ставав.
Для мореплавця блідість лиця — то геть не окраса:
Сонце й солона вода смалять його день у день.
Блідістю б не хизувавсь і рільник, що оре просто неба,
А чи двозубцем важким брилу б’є з-під лемеша;
Так і тобі, хто прагне вінок Паллади здобути,
Соромом, певно, була б тіла твого білизна.
Блідне хай — хто закохавсь; ознака й окраса коханця —
[730] Блідість. Перечити це — дурневі в пору хіба.
Був же блідий Оріон, як за Сідою бігав лісами,
Дафніс рум’яним не був — горду наяду кохав.
Має і худість вагу: про твій стан вона каже; і ще ось:
Голову вкрити плащем також не май за ганьбу.
Й неспані ночі — добро: від безсоння ти похудієш;
Біль і неспокій душі — вияв палкого чуття.
Щоб домогтися свого, нещасливця вдавай, тоді кожен
Не омине співчуттям: «От хто всихає з жаги!»
Праведне й кривдне, що не кажи, змішалися нині:
[740] Дружба — один тільки звук; вірність — одна лиш мана.
Ти полюбив? Перед другом, гляди, не вихвалюй обранки:
Радо повірить тобі, радо й підмінить тебе.
«Так, але ж Актора внук не поквапивсь на ложе Ахілла,
Федри, що в цноті жила, і не торкнувсь Пірітой,
А Герміону Пілад не інакше любив, як Палладу —
Феб, як сестрицю свою — два Діоскури-брати».
Хто б сподівався на це — краще яблук на тамариску
Хай сподівається він, меду — на хвилях ріки!
Милим є тільки порок; на умі — лиш своя насолода:
[750] Ближньому більше допік — більшої втіхи зазнав.
Отже, не ворога (от дожились!) стережися, коханцю —
Вірних, кажу, уникай, щоб у безпеці ти був.
Родича, брата свого бережись, наймилішого друга:
Вся ця громадка тобі справжнього страху завдасть.
А під кінець ще таке: на вдачу дівчата бувають
Різні; до сотень сердець — сотні підходів шукай.
Вдатна й
