Звідси й завдання твоє — без дарунку жінку схилити:
Щоб не даватись дарма — буде давати, й не раз.
Спершу листа передай їй солодкого; що там і як там
Ним ти розвідаєш, він — перший до любки твій крок.
Таж підманув колись лист — на яблуці напис — Кідіппу{173}:
Лиш прочитала його — тут же піймалась у сіть.
Тож до науки берись, до корисної, римське юнацтво,
[460] Щоб за підсудних тремких гарно стояти в суді:
Красному слову не лише люд, суддя чи сенатор, —
Любка уступить: тобі, врешті, й піддасться вона.
Сили своєї, однак, на показ виставляти не квапся,
Слів голосних уникай, надто вимовним не будь.
Дурень хіба перед ніжним дівчам горланити буде:
Часто ж один якийсь звук діло усе зіпсує.
Так і пиши, щоб довіра була, і щиро, й ласкаво,
Начеб ти бесіду вів, начеб у вічі дививсь.
Ну а не прийме листа, поверне, й не прочитавши, —
[470] Значить, іще не пора, рук лише не опускай.
З часом упертий бик, не одразу ж, до плуга звикає,
З часом кориться вузді ще не об’їжджений кінь.
Перстень, залізне кільце, од постійного тоншає вжитку,
Сам же окрайцем стає, краючи землю, леміш.
Що є од скелі твердіш, од води текучої — м’якше?
Скелю ж, оту твердоту, — точить текуча вода.
Ти й Пенелопу саму, зусиль доклади, — переможеш,
Трою, хай пізно, але — Трою узято ж таки!
А прочитавши, не відповість — однако не змушуй:
[480] Тільки б читала твої сповнені ласки слова.
Раз прочитати хотіла вона — відписати захоче:
Міра всьому — своя, все має крок свій і лад.
Спершу, можливе й таке, — гіркого листа прочитаєш:
Марні зусилля, мовляв; більше, прошу, не турбуй.
Просить, а думає так: «Налягатиме — то поступлюся».
От ти й наполягай — і доконаєш свого.
Може, на лектиці любку твою, що лягла собі навзнак,
Слуги нестимуть; її — мов ненароком зустрінь,
Словом до неї озвись, та не напрямки — манівцями:
[490] Так ти в оману введеш вухо злобливе чиєсь.
Може, сама захоче пройтись, де портик розлогий, —
З нею дозвілля й своє ти залюбки поєднай.
То перед нею іди, то вона хай — перед тобою,
Часом приспішуй ходу, часом поволі ступай.
Можеш на відстані пари колон, для поваги, триматись,
Можеш пліч-о-пліч іти — жодного сорому тут.
Сяде в театрі, краля із краль, — сідай побіч неї:
Буде на чому й тобі гарно попасти свій зір.
Тільки частіш поглядай, милуйся, хвали її вроду,
[500] Мову безмовно веди — знаками, порухом брів.
Щедро тому, хто зображує дівчину, бий у долоні,
Хто за коханця — тому ти іще дужче плещи.
Стане — підводься й ти; сидить — не схоплюйся з місця,
Їй-бо рішати тепер, як витрачатимеш час.
Не завивай лиш волосся свого гарячим залізом,
Пемзою заросту з ніг теж не зішкрябуй; нехай
Цим займаються ті, хто звеличує матір Кібелу
Криками і голосним, як у фрігійців, виттям.
Муж, коли муж він, — не чепурун. Таж викрав із Криту
[510] Міноса доньку Тесей, хоч кучерявий не був.
Чепуруном Гіпполіт не ходив, а сподобався Федрі;
З лісу — Адоніс, а все ж милим богині він був.
Чистим будь і простим; засмагай на Марсовім полі,
Чиста нехай на тобі тога, як лита, лежить.
Зуби — щоб чисті були, язика щоб ніде не кололи,
Хай не гуляє нога в надто широкім взутті.
Хай не стирчить навсібіч абияк підтяте волосся:
Чуб свій і заріст лиця вмілій руці довіряй.
Дбай і про нігті, хай не стирчать із лямівкою бруду,
[520] З ніздрі, як то бува, щоб волосок не стремів.
Подих аби неприємним не був, коли рота розтулиш,
Цапом, отар вожаком, хай не смердить із-під пахв.
Інше — справа манірних дівчат чи тих серед хлопців,
Хто (наче глузду рішивсь) — хлопця очима пасе.
Втім, уже Вакх закликає співця! Він сприяє коханцям,
Радий вогневі, що ним сам же колись пломенів.
Наче в нестямі бродила піском незнаним критянка{174} —
Дією, де гомінкий скелю шмагає прибій.
Вибігла прямо зі сну: розпущене русе волосся,
[530] Туніка — без пояска, боса нога — по піску.
Марно до хвиль глухих: «Жорстокий Тесею!» — гукала,
Сльози дощем по лицю (чи заслужила?) лились.
Кликала й плакала враз — пасувало одне їй і друге:
Сліз незупинні струмки вроди не збавили їй.
Б’є в ніжні груди себе. «Утік він, утік! — лементує, —
Зрадник лукавий, утік! Що ж мені, бідній, тепер?..
Що ж мені, — схлипує, — що?..» Аж тут задзвеніли кімвали,
Бубни озвались лункі з-під невсипущих долонь.
З остраху падає ниць, на півслові жалі перервавши,
[540] З виду — як те полотно: крові й краплинки нема.
Бачить: менади вже тут, розпустивши буйне волосся,
Ось і сатири в’юнкі, Вакха провісники, тут;
Ось і підпилий Силен на ослі, що угнувся під старцем,
Хвацько за гриву вхопивсь, хоч напідпитку, — дарма:
То — за менадами він, то вони — від нього й до нього,
Й поки, невдаха-їздець, ослика прутом шмага,
Раптом не втримавсь-таки — стрімголóв через вуха ослячі
Гепнув, сатири ж йому: «Батьку, вставай же, вставай!»
Поки те діється, Вакх на обвитій плющем колісниці
[550] Тиграми править; в руках — віжки дзвенять золоті.
Дівчині — голос, рум’янець пропав, про Тесея забула,
Тричі хотіла тікать — тричі в’язав її страх.
Кинуло в дрож її; колос пустий так од вітру здригнеться,
А на