Хай від солодких забав ложе під вами тремтить.
А одягаючись — цноту вдягни до найближчої втіхи.
Що непристойне було — скромністю те приховай.
Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я хиби своєї:
[30] Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає!
Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш?
Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе!
А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся…
Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак?
Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною?
Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій!
Тьмариться розум мені, коли зізнаєшся у блуді,
Потом холодним мене, чую, проймає всього.
То я люблю, а то знов — ненависть чую до тебе,
[40] Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох.
А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити —
Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд.
Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі
Й сором на власні свої вічі побачу-таки, —
Що очевидним було, — очевидне сам заперечу:
Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам!
Та чи то важко здолати того, хто сам піддається?
Тільки скажи, не забудь: «Я — без вини», — от і все.
Тих пару слів достатньо тобі, щоб виграти справу:
[50] Як не закон, то суддя, вір, оправдає тебе.
15
Інших поетів шукай, солодких любощів мати{148}:
Це вже остання межа милих елегій, що їх
Склав я, полів пелігнійських дитя, й мені всі ті вірші,
Милі забави мої, сорому не принесли.
З вершників давніх мій рід — якщо це вагу якусь має —
Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі.
Мантуя нині Вергілієм горда, Верона — Катуллом,
Я ж — уславлю колись тиху Пелігнію ту,
Що благородним мечем свободу свою боронила, —
[10] Римом тоді потрясла сила{149} союзницьких військ.
Оком захожий окине Сульмон, що водами славний,
Стіни його, що кільцем скромні поля обвели, —
«Краю, — промовить, — раз ти зростив такого поета,
Хай і малий ти, — назву краєм великим тебе».
Милий хлопчино, і ти, Аматусіє{150}, милого мати,
Вийміть із поля мого знаки свої золоті:
Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —
Коней на ширші поля він мені гнати велить.
Ніжних елегій рядки, моя Музо грайлива, прощайте!
[20] І після мене мій твір житиме довгі віки.
Мистецтво кохання
Книга перша
Хто з вас і досі не чув, що кохати — також мистецтво,
Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем.
Що ж бо вітрило, весло, як мистецтво судном не керує?
Що скакуни запальні? Що без мистецтва Амур?
Автомедонт{151} по-мистецькому вмів колісницею править,
Тіфій з умінням тонким вів гемонійське{152} судно.
Я — за наставника з волі Венери в хлопчини Амура,
Я на любовних стежках — Тіфій і Автомедонт.
Буйної вдачі Амур: неохоче мені він кориться,
[10] Все ж — то хлоп’я: виховній ще піддається руці.
Гри на кіфарі Ахілла колись научав син Філіри{153} —
М’якнув од гомону струн дух вихованця жорсткий.
Хто ворогів незчисленних жахав, а деколи й друзів, —
Сам перед старцем, було, сивоголовим тремтів.
Ту, що її потім Гектор відчув, — непоборну долоню,
Він під тростину хльостку сам же не раз підставляв.
Учень Хірона — Пелід, мій — Амур; як свавільні обидва,
Так і богині сини — парость Еака й Амур.
Та чи плужному бику ярмом не обтяжують шиї?
[20] Та чи вудил не гризе навіть породистий кінь?
Тож і мені піддається Амур, хоч разить мене в груди
Стрілами з лука свого, палить жорстоким огнем.
Хай він дошкульніше б’є, хай вогнем усе глибше діймає:
Вразить гостріше мене — краще йому відплачу.
Та не від Феба, правду скажу, перейняв я те вміння,
Не запозичив його з лету небесних птахів,
Не научали мене, пастуха на Аскрійській долині,
Кліо і вісім її розумом славних сестриць{154} —
Досвід цю книгу живив; довіряйте їй: викладу віршем
[30] Правду всю. Правді моїй, ненько Амура, сприяй!
Одаль, пов’язки тонкі{155}, соромливих ознако, тримайтесь!
Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!
Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —
Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу.
Щойно ти крок ступив, новобранець, у табір Венери,
Спершу розглянься довкіл, що захопило б тебе.
Друга турбота твоя — щоби любка й тебе покохала,
Третя — щоб це почуття не перелітним було.
Ось завдання моє, мого поля окреслені межі;
[40] Ним колісницю свою вправно скеруй до мети.
Поки ще можеш узяти розгін, попустивши повіддя,
Вибери саме таку, що до вподоби тобі.
З неба тобі не впаде — обирай саме ту, котрій скажеш:
«Ти лиш одна з багатьох зачарувала мене!»
Таж і мисливець на лань не будь-де розставляє тенета —
Знає, в якому з ярів підстерегти кабана;
Знає кущі птахолов, рибалка досвідчений — місце,
Де, лиш закине гачок, риба одразу клює.
Так от і ти, як шукаєш когось для тривкого кохання,