Українська література » Інше » Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон

Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон

Читаємо онлайн Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон
випікав колись хліба собі селянин напівдикий,

   Ще й не чували тоді, що то й для чого то — тік.

Дуб, їхній перший віщун{137}, — людей годував жолудями,

[10]   Луг у поживу давав зілля всіляке м’яке.

Щоб у ріллі набрякало зерно — їх навчила Церера,

   Вперше й підтяла серпом буйну окрасу полів.

Шиї могутніх биків під ярмо вона вперше нагнула,

   Землю, неторкану ще, спушила ралом кривим.

От і повір, що закоханих біль — то втіха для неї,

   Що і розлуки, і сліз від шанувальників жде!

Ні, не простачка вона, хоч і дбає про ниви врожайні,

   Серце у неї, авжеж, не без палкого чуття.

Жителів Криту спитай, не все ж бо там побрехеньки{138},

[20]   Гордий він тим, що колись Батька богів годував:

Той, чия владна рука — над зорями світобудови,

   Там, немовлятко іще, крихітка, ссав молоко.

Свідок поважний у нас: пишається він вихованцем, —

   Тут і Церері самій не приховати гріха:

От під горою якось Іасія{139} вздріла богиня, —

   Він біля Іди{140} стрілу в звіра несхибно пускав.

Тільки-но вздріла його — до кісток пойнялася жагою:

   Сором в один бік, любов — в інший тягнули її.

Гору любов узяла. Захиріла занедбана нива,

[30]   Що було ввірено їй — мало де, скупо зійшло.

Хоч і мотика раз в раз добряче била по скибі,

   Хоч там і рало криве краяло землю тверду,

Хоч і в усю широчінь засівав рівнесенько ниву, —

   Марно чекав на плоди праці своєї рільник.

Гаялась десь у глибоких лісах волóдарка злаків,

   Там вже не дбала вона про колосковий вінок.

Тільки на Криті буяли жита, був рік урожайний,

   Жнивом рясним їй услід аж золотились поля.

Навіть на Іді, серед гаїв, — пшеницí половіли,

[40]   Дикий кабан у ті дні збіжжям у лісі жививсь.

Зичив і Мінос{141}, законів творець, таких літ і для себе,

   Зичив Церері палку й довгу пізнати любов.

Спати у самоті чи хотіла б ти, злотоволоса?..

   Я ж, коли свято твоє, — з тугою на самоті!

Втім, чи доречно тужу? Ти дочку віднайшла{142}, володáрку, —

   Волею долі лишень — нижче Юнони вона.

А святкування — це ж і любов, і пісня, і вúна, —

   Саме такі для богів — радісні — личать дари!

11

Все я терпів, та урвався терпець: підточила нещирість.

   Геть же, любове гидка, геть із зболілих грудей!

Волею вже я дихнув, од ганебних пут увільнився, —

   Бути в них стиду не мав, стид — що я був-таки в них.

Я переміг! Я топчу, переможець, жагу учорашню!

   Пізно, ой пізно чомусь роги зміцніли мої!..

Все ти долай і кріпись! А біль тобі піде на користь:

   Ліки, дарма що гіркі, хворих рятують не раз.

Перестраждав я і те, як мене з-під дверей проганяли,

[10]   Як, хоч душа в мені є, спав я на голій землі

Й через нового обранця твого, поки з ним обіймалась,

   Я, мов той раб, пильнував, замкнені двері твої.

Бачив: ноги він ледве тягнув, як виходив від тебе,

   Мовби де в бійці йому добре пом’яли боки.

Втім, це лише півбіди: мене ж він бачив, невдаху, —

   Лютим моїм ворогам звідати б сором такий!

Скажеш, до тебе я не горнувсь, не був терпеливим

   Сторожем, опікуном та й чоловіком тобі?..

Та й оспівав я тебе, от усі й задивлялись на тебе;

[20]   Так, я любив, а тому — й інші любили тебе.

Маю казати, на що твій язик, облудна, спромігся?

   Ти, на загибель мені, не шанувала й присяг.

А на забавах?.. Ті знаки твої, моргання до інших,

   Те, чим без поруху вуст можна розмову вести.

Якось довідався я, що ти хвора, — мчу, як шалений…

   Бачу: суперник мій там; ти забавляєшся з ним…

Ось як намучився я, хоча тільки дещо тут виклав, —

   Іншого нині шукай, хто б міг терпіти таке!

Вже корабель мій, вповитий вінком (обітницю склав я),

[30]   Чує лише звіддаля хвиль рокітливу грізьбу.

Як мені не щебечи — тим ласкам уже не піддамся:

   Дурнем я був дотепер, нині за розум узявсь!

Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть —

   Кожна в свій бік, а любов знов, чую, гору бере.

Зможу — ненавидіть буду, або — проти волі любити:

   Бик, хоч не любить ярма, все ж під нелюбим іде.

Геть мене зрада жене, а врода — знов притягає.

   Блуду сахаюсь, але — тіло однако люблю.

Тож ні без тебе мені, ні з тобою жити несила, —

[40]   Врешті, не знаю вже сам, що й побажати собі.

Хоч би негарна була ти або — уникала розпусти:

   Як при такім зіпсутті врода не в’яне така?

Вчинки до гніву схиляють мене, краса — до любові,

   Тільки ж, на горе мені, в хибах тих — сила твоя!

Зглянься! Втіхами ложа молю, що нас поєднало,

   Навіть богами, хоч ти — кривоприсяжна була,

Й личком твоїм, а для мене воно — божество всемогутнє,

   Й очками — ними й мої ти полонила колись!

Хоч би якою була — будь моєю, та зваж, чи волієш,

[50]   Щоб я охоче тебе — чи проти волі любив.

Та розпущу вже, пущу на подуви вільні вітрило,

   Бо, хоч-не-хоч, а тебе буду любити однак!

12

Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки

   Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи?

Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?

   Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь?

Щойно лиш чув: «Я —

Відгуки про книгу Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: