Українська міфологія - Володимир Галайчук

він йому заправляв ті корови. Він мав масла, він мав сира, сметани по базарі возив, грошей мав купа. А потім, як вмирав, то мусіли стелю рвати над ним, підлогу, бо він не міг вмерти, а ніхто не хтів від нього прийняти того чорта. Як вмирати, то він має передати то комусь другому, но а жінка не хтіла прийняти, син тоже був і не хтів прийняти, і мусіли стелю рвати і підлогу, шоби він вмер».[394]

— «Інший каже — чорта має, а чи має, чи не має, я не знаю. Кажуть, шо в хаті мають і ведеться всьо добре, але я не знаю, як то. Воно до таких йде, хто їх приймає, бо всі їх не приймають. Тако має його, і вмирає — і не може вмерти, мусе другому передати, бо не може вмерти. Кажуть, руки просе, а так ніхто не хоче дати, і тяжко вмирає».[395]

— «Мав… бо казав мій дідо, шо тоді, як вмирав, то йшли хлóпи старі мити (того мерцє), а тоди їм давали там горівки. І той, коли вже вмирав, то дуже кричав «Бобусь-балабусь!»[396]

«І не вмер, і мав ґанок такий деревлєний, штири стовпи, то мусіли відкинути той ґанок, і тоди він скінчóвсі, вмер. А тоди вони його помили, то казали, що тіло було так як варене».[397]

Якщо хазяїн нікому не передав домовика-збагачувача, той по його смерті залишався на своєму місці, переходив до нащадків або до наступних власників хати:

— «Якби вони з тої хати переїжджали, то воно, певне шо, піде за ним. Як доруче на діти, то і на діти переходить. А як господар помирає, а його нікому не доручили, то там сидит ше».[398]

— «Ну, якшо його нема, він не появиться. А якшо воно з роду в рід десь було…»[399]

— «То є дуже погане. То йде з рода в рід, передаєся так».[400]

— «Ну та там во в нас, в тій стороні, кажуть, шо ше до сіх пор є хата, шо там були ті, шо мали при собі тих чортів. Видно, [там в них] з покоління в покоління передавалось. А там на тому місці так і находить шось до сих пор. Вот одна жінка, тоже там жиє, і каже: йшла і баче — йде пан у шляпі, костюм… А вона йшла до мого брата, прийшла і питає, чи до нього ніхто не приходив, бо тут якийсь пан йшов. А він сказав, шо нікого. То їй показалось, шо якийсь пан йшов, а він до сіх пор, кажуть, там є… Ну та там була така тьотка: вони поїхали в Польщу і во то всьо покинули, і, може, вона його з собою не забрала (бо кажуть, шо забирають з собою), і він тепер тут».[401]

Трапляються відомості, що домовик є лише в тих, хто не вірить у Бога:

— «Єкшо людина вдома не молиця, не вірує, не свя́тит хати, то вин заходит в хату. Він сам себе не покаже».[402]

— «Як вже людина не вірить, нічого, то вже находиця в хаті він».[403]

На Поліссі чи не найпоширенішим є переконання, що «він в кожній хаті є» (чи у кожному хліві, у кожного господаря), «де є хазяйство, там є домовик». Водночас такі уявлення не можна назвати суто поліськими. Відомі вони й на волинських теренах:

— «Є така приказка, шо казали — в кождого хадзяїна є домовик».[404]

— «Домовик в каждій хаті, каже, є, в каждій хаті».[405]

— «Кажуть, шо той домовик в кажній хаті є».[406]

— «Той домовик в кажній хаті має бути».[407]

— «Домовики — вони в кожній хаті є, нема хати без домовика».[408]

На Славутщині дехто пов’язував наявність домовика з наявністю старого традиційного житла: «І це кажуть так — колишні хати старі мали домовика. То зараз такі тюрми будуєм — і нема кому в них жити. А колись, як була соломою покрита, то кажуть, він там жив іногда — домовик — на горищі».[409]

Часто домовик — не просто домашній дух, а господар хати:

— «Як хазяїн жиє, так і мусит бути домовик — хазяїн дома».[410]

— «У кажной хаті є, вун хазяїн».[411]

— «Так казали, шо в кажний хати є домовий, но я в то не віру. […] Він хазяїн хати».[412]

Подекуди існують варіанти уявлень, згідно з якими домовик є в кожній хаті, але виявляє себе не завжди:

— «Кажут, шо він в кожний хаті є, але я в себе ничого не чула».[413]

— «А домовик, кажуть, шо в кожній хаті він є, в кожній хаті він мусе бути. Но є такі хати, шо він тихо, а по других хатах він може показуватися».[414]

— «Казали, же є якийсь там домовик. То недобре. Кажуть, шо в кожній хаті є, але не каждому він обізветься. Тільки тим, шо не вірать в Бога».[415]

«Кажут, шо жадної хати без него немає. Він у кожному дворі є. Ну, тільки не до кожних людей має доступ».[416]

Подекуди вважають, що домовик може бути скрізь на обійсті чи в хаті («і на хаті, і на покуті, і біля печі, і де завгодно в хаті»). Але зазвичай локалізують його на горищі («десь на горі», «на чердаку», «на хаті зверху», «на стóлі»), коло покутнього вікна, у кучі в «п’єцу» (печі), у запічку, під піччю, у комині чи біля нього (зокрема, докладно описані місця, які «засиджував» домовик, у монографії Р. Сілецького[417]):

— «В хаті він є всюди. Всюдай може залізти і там спати вдень, а вночі він по дахах скаче — любить він то».[418]

— «У хоромах де схоче, там буде».[419]

— «Я ше чув, про одного господаря казали, шо в нього якийсь домовик водився. На даху, в хаті під стріхою».[420]

— «Він на горі в большинстві сидить».[421]

— «То він десь на горі».[422]

— «На горі десь живе».[423]

— «Були якісь домовики, лазили по горі, по чердаках. Боялися люди».[424]

— «Мати моя небожка, бувало, каже — пушла на гору по пашу — о, вже там домовий спав: місце таке, кубло вилежане. Домовий в кожній хаті є, на