Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Сімоне Мартіні у Пінакотеці відсутній; цей завзятий і, мабуть, найбільш мандрівний з-поміж сієнців майстер залишив рідному містові чудові фрески. Натомість малярство братів Лоренцеті представлене дуже добре. Коли б у Пінакотеці спалахнула пожежа, я рятував би насамперед два невеликі образки Амброджо: Краєвид міста понад морем і Краєвид замку на березі озера. В усьому малярстві треченто немає рівних цим двом краєвидам, і мало кому з майстрів прийдешніх століть вдалося створити такі ж досконалі твори чистого малярства. Це легше сказати, ніж пояснити.
Місто над морем — сірі мури, зелені будинки, червоні дахи й вежі — збудоване з ясних форм, окреслених достоту діамантовою лінією. Простір тривимірний, проте, як слушно зауважив один із дослідників, «рафінована конструкція перспективи в Амброджо не породжена намаганням раціоналізувати простір, але, хоча це може видатися парадоксом, має на меті блискавичне наближення глибини до поверхні образу». Краєвид ми споглядаємо з висоти пташиного польоту. Місто порожнє, наче тільки-но виринуло з хвиль потопу. Воно розжарене до найвищого ступеню видимості і затоплене у бурштиново-зеленому світлі. Галюцинаційна реальність зображених предметів настільки глибока, що сумніваюся, аби будь-який аналіз міг посягнути на вівісекцію цього шедевру.
Поглинання образів таке ж безглузде, як і поглинання кілометрів. Врешті музейна сторожа щосили дзеленчить, бо на бадилині ратушної вежі достигає дванадцята, що означає тарелю паруючих макаронів, склянку вина і поживний сон. Зрештою, на братах Лоренцеті, які, мабуть, померли від чорної пошесті, закінчується героїчний період сієнського малярства.
Як і належить середньовічному містові, Сієна була колискою багатьох блаженних і святих, і жодне з італійських міст не володіє такою багатою колекцією постатей із ореолом. Один ерудит агіографії повідомляє астрономічну цифру — п’ятсот прізвищ. Сієна також народила дев’ять пап. Утім, позаяк чорно-білий герб її символізує суперечливі пристрасті, вона також була містом марнотратників, золотої молоді й жінок, котрі накликали на свої голови громи проповідників. Найгучніше гримав св. Бернар, а зворушені його промовами жіночки влаштовували величні багаття, де палили черевички на шпильках, парфуми, дзеркала. Містичні лауди наближали небеса, але бриніли й безбожні пісні, і Сієна мала свого поета насолоди на ймення Фольйоре да Сан Джиміньяно. Місто обходили жебраки у протертих сутанах, водночас лише одне товариство марнотратників здужало викинути на прийоми й полювання фантастичну суму у двісті тисяч золотих флоринів. «Gente vana»[33] — сичить крізь зуби Данте.
Спускаючись стрімким узвозом віа Фонтебранда, ми входимо до старовинної ремісничої дільниці кожум’як. Неподалік від брами Фонтебранда витікає джерело з такою ж назвою. Позаяк воду у сухій Сієні, яка далеко не є містом фонтанів, як-от Рим, високо цінували, там був облаштований басейн для прання і лоджії, де сієнські жінки упродовж дев’яти століть обмінювалися чутками про сусідів. Сюди ходила з дзбанком по воду Катерина Бенінкаса. Пізніше вона стала святою.
Катерина була двадцять п’ятою дитиною у родині фарб’яра. Її мати звалася, наче початок арії, Мона Лапа ді Муціо П’ядженті. Дівчинка, котра народилася у 1347 році, з раннього дитинства відзначалася непересічною індивідуальністю. Замолоду вона вступила до домініканського ордену і невдовзі стала знаменитістю в рідному місті, хоча легенда й апологети перебільшили її вплив на історію.
Катерина доглядала прокажених, умертвляла плоть і займалася — якщо так можна сказати — міжнародною політикою. Навколо неї громадився гурт світських шанувальників різних станів. Вона ходила разом із ними вулицями чи навколишніми полями у напрямку Флоренції, де тосканський пейзаж зрілий, сповнений олив, кипарисів і винниць, або на південь, де простягалася улюблена місцина анахоретів: невелика пустиня, суха, наче шкура віслюка. Катерина, либонь, була доволі симпатичною, проте гарною не була, про що свідчить портрет Андреа Ванні у соборі Сан-Доменіко.
Її містицизм був приправлений кров’ю. У продиктованих нею листах (бо писати вона навчилася щойно за три роки до смерті, «con molti sospiri е abbondanza di lagrime»[34]) найуживанішими є два слова — fuoco і sangue[35]. Якось вона відпровадила на місце страти приреченого. Його відтяту голову Катерина довго тримала на колінах. «Коли труп забрали, душа моя спочивала у блаженному спокої, а я насолоджувалася пахощами крові». Матеріал до психології середньовіччя.
Сієнська черниця втішалася величезним авторитетом, але то був лише моральний авторитет. Позаяк вона мешкала в Європі, а не в Індії, до того ж у період розперезаності, жорстокості й корупції, її вплив на політику не був аж таким вагомим, як донедавна вважали історики. Найгучнішим учинком Катерини став візит до Авіньйона, до Григорія XI. Вона дуже схожа на Жанну д’Арк. Та також була простою дівчиною, яка стверджувала, що чує голос Божий. Оскільки Катерина розмовляла лише тосканською говіркою і не зналася на теології, то стала об’єктом глузувань і принизливих поштуркувань з боку французьких кардиналів. Не цілком певно те, якою мірою Катерина вплинула на рішення Григорія XI перенести столицю папства назад, у Рим. Новітні дослідники твердять, що це повернення було справою, вирішеною іще до її приїзду.
Наприкінці свого короткого життя Катерина з останніх сил підтримувала не найкращого папу Урбана VI у його протистоянні з Климентієм VII. Її політичні заходи були завше зіткненням між наївною величчю і тверезою підступністю. Вона написала сотні листів до високопоставлених особистостей, на зміну в гострому й солодкавому тоні. Ці листи мали більш-менш такий вплив, як сучасні протести Ліги Захисту Прав Людини. Щоб визволити Італію від лютого кондотьєра Джона Гоквуда, себто Джовані Акути, вона запропонувала йому повернути його жорстокість супроти турків. Вона прагнула здобути світ любов’ю. Місце їй у легенді.
На сході — собор св. Домініка, а на заході — друга духовна фортеця Сієни, суворий, позбавлений оздоб собор св. Франциска, із захоплюючою композицією П’єтро Лоренцеті Розп'яття. Поряд із собором містився ораторій св. Бернара, проповіді якого, стенографовані слухачами, сповнені запалу, гумору й капітальних жанрових сцен.
У середині XIV століття завершувалася велика епоха сієнського малярства; хоча сама школа проіснувала безперервно аж до кінця XV століття, тобто до моменту політичного занепаду міста,
