Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Я повертаюся до своїх «Трьох Дівчат», але перед самою брамою звертаю на Іль Кампо. Все гаразд. Гостро врисовані у ніч мури ратуші стоять собі, і вежа прекрасна, як і вчора. Можна йти спати. Над землею дедалі частішають вибухи, але, може, ми ще зробимо кілька обертів навколо сонця із вцілілим кафедральним собором, палацом, образом.
3
Cor magis tibi Sena pandit[32]
(напис на брамі Камолья)
Цей день визначений для Пінакотеки. Її відкривають щойно о десятій ранку. Тож, у мене є трохи часу, щоб пройтися Сієною. Тільки ті міста чогось варті, де можна загубитися. У Сієні можна згубитися, наче голка в копиці сіна. На віа Ґалуца будинки зустрічаються арками, ідеш, мов дном яруги; пахне камінням, котами й середньовіччям.
У густій тіні вузьких вуличок віа Б’янкі ді Сопра, віа ді Чітта, поміж будинками кольору копченої цегли щокроку трапляються палаци. Слово це, яке зазвичай асоціюють із гіпсовими гірляндами, невеликими колонадами і кам’яними барабанчиками, має мало спільного з сієнською цивільною архітектурою. Будинки сеньйорів, суворі, позбавлені оздоб, чинять враження фортець у центрі міста, і без жодних історичних коментарів дозволяють здогадатися, якою була позиція у суспільстві могутніх родин Салімбені, Піколоміні, Сарачіні. «Такий будинок був не лише шедевром, а й садибою, притулком для прихильників, і навіть тепер, у повені байдужих і безіменних натовпів, возноситься цей непереможний палац, сповнений погорди та аристократичної пихи, відтак навколо нього нічого не зауважуєш, і далебі нічого немає». Йдеться про найстаріший, споруджений на початку XII століття палац Толомеїв, суворий кам’яний шестистінок якого вже сім століть випромінює незворушну серйозність і силу.
Пінакотека міститься у палаці Буонсіньйорі, і хоча знавці кажуть, що найкращого Сасету можна побачити у Вашингтоні, повний спектр сієнського малярства зберігається саме тут.
Збірка починається від таємничого періоду мистецтва до появи перших знаних нам на ім’я творців. Винесений нами зі школи вантаж історичних відомостей обмежується лише вузькою історичною ареною Європи (століттями ми успадковуємо зверхнє ставлення до Візантії та з істинно штубацькою пристрастю мусолимо епохи «розквіту», блокуючи умисел і уяву до «темних» і складних епох). Історію померлих культур, як-от критської чи етруської, народження Європи після падіння Римської імперії ми зазвичай оминаємо задля докладного переліку перемог Юлія Цезаря. І в викладанні історії мистецтва більше уваги приділяють епосі Перикла та Ренесансові, аніж незвичайному шумерському мистецтву чи зорі романського стилю. Уся ця торбинка «знань» виявляється цілком непридатною, коли нам доводиться мати справу не з окремими ізольованими епохами, а з тяглістю історичних процесів.
Немає нічого більш зворушливого від оглядання сієнських примітивістів початків дуоченто. Збережені пам’ятки є радше поліхромними барельєфами, ніж малярством. Волоока Мадонна, селянська, вугласта, наче у підгалянських придорожніх капличках, або розп’ятий Христос, із якого час змив живі барви, залишивши делікатну рожевість і блакить. Згідно з рекомендаціями Римського синоду 692 року, обличчя Христа не виражає жодного страждання. Його ледь помітна посмішка сповнена втіхи й меланхолії. Цей особливий блиск чуттєвості й містицизму століттями прикрашатиме очі сієнських святих і міщанок.
Кілька століть триває запекла та ялова суперечка: котрий із мистецьких осередків — сієнський чи флорентійський — варто визнати старшим. Вазарі визнає першість Флоренції, але новіші дослідники відшукали у Сієні образ 1215 року. Це не так образ, як paliotto, розмальований вівтарний барельєф із зображенням Христа, історії Чесного Хреста та св. Єлени. Невеличкі оповіді мають виразні романські риси. Цілком певно, що в Італії сієнська школа мала міцний ґрунт під ногами уже на початку XIII століття, а отже за багато десятиліть до Дуччо. У той час, коли поняття мистецьких шкіл міцно підважене сучасною наукою, то щодо Сієни, де ми бачимо виняткову єдність стилю й відчуття традиції, воно цілком виправдане. З цим пов’язано чимало непорозумінь. Сієнський школі закидають (наче це може бути закидом), що вона надто довго перебувала під впливом Візантії, і навіть тоді, коли грецька схема була зруйнована, місцеві митці не відмовилися від декоративізму й схильності до рафінованого маньєризму. У портреті сієнці були ліриками, а у фігуративних композиціях — урочистими оповідачами. Місто було республікою поетів.
Критика не задовольняється аналізом творів, а й намагається простежити авторів, формуючи гуртки й гіпотетичні постаті. Першим історично засвідченим сієнським митцем був Ґвідо да Сієна, постать із потужною індивідуальністю та значним впливом, як Чімабуе у Флоренції. У Пінакотеці збереглися кілька чудових творів цього витонченого візантійця та його школи. Особливо прекрасне paliotto вісімдесятих років XIII століття Святий Петро.
Візантійське чи близьке до візантійського малярство аж ніяк не завмерло в одній конвенції. То наше око звикло реагувати лише на ґвалтовні контрасти і не відрізняє напівтонів. Святий Петро, твір наступників, свідчить про значний крок уперед у стосунку до мистецтва Ґвідо, і містить багату гаму насичених світлом тонів. «Варто відчути людяне зворушення, проникливі ритми і простір цих невеликих оповідей». Благовіщення на тлі абстрактної архітектури показане з витонченою простотою. Золото тла багате, від делікатних зблисків ранкової зорі до холодної поверхні металу.
Дуччо представлений Мадонною отців францисканців, намальованою наприкінці XIII століття, тобто до Великої Маести. Це зразок вдалого симбіозу візантійського малярства з готикою. Композиційно Мадонна інтерпретована доволі невимушено, її права рука вільно лежить на колінах. Трон — зручне крісло, а не масивна й вигадлива споруда. Ангели легкі, наче модельовані блідими пальцями мініатюриста. До ніг Марії припадають три брунатні й худі, наче хмиз, ченці. Мудрий Дуччо не зламав грецького мистецтва, як це
