Меч королів літ-1 - Сергій Батурин

Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки припинив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там із мушкетів і пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.

— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки й сказав майорові.

Браво, мов груди королівських гвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно-чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається та бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат «Світанкова зоря».

Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.

На причал і — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королю.

Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватися) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей із корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг — і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «…через океан не наведеш мости»… Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті… скільки око йме.

Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.

— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц. — Ми ж ніколи не зможемо пробратись… — То що? У мене ж буде дитина!

— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? А ні прангом, ані ядранцем?

— Яка мені різниця? — здивувалася вона. — Це ж буде твоя дитина!

— Тебе не осудять в Ядрані?

Оло махнула рукою:

— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя…

«Молю, щоб не дали», — подумав Зульфікар.

Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич і красу, майже зливається з темною смугою суходолу Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.

А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя… Третій місяць минає від того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».

Змарнів і схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сильбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран… Дивні речі казали ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.

Свистять боцмани в дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасилойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию… Бахкає Небесний принц із партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.

А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.

«Після Гасхурна Оквілла здається жалюгідним селищем, — подумав Гирей. — Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»

Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, тож було необхідно оглянути й підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав іще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.

Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.

— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.

Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітанові:

— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.

Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.

— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.