Меч королів літ-1 - Сергій Батурин
— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!
Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих гранувальників кришталю, наказав зробити вісім тузенів копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король і Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.
Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного легіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.
По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався… Не було на Ядрані сили, яка могла би встояти проти Залізних леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.
Король дедалі рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.
Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.
Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли по нього.
Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:
— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!
Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні легіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.
А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів і прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну землю.
Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий…
Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети і навіщо він це зробив?
Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».
Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.
…Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.
— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!
— Я не в змозі, — простогнав принц.
— Твої сили може відновити тільки мате, — потягла його за руку княжна.
— А що це — мате?
— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.
— Давай своє мате, — погодився принц.
— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні «Жовта троянда».
— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.
— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.
Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.
З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки…», — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».
Вони лежали на великому ложі, сьорбали, чергуючись, мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.
До зали увійшов чоловік із красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї було пов’язано різнобарвну хустинку з тонкого місцевого шовку. Він чемно й гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», — подумав Зульфікар) і пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.
— Хто це? — спитав зацікавлений принц.
— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі…
— Добрі вірші?
— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.
Спливають сірі дні —
холодні та байдужі,
І через океан не наведеш мости…
А туга — чорний кат, що розтинає душу,