Меч королів літ-1 - Сергій Батурин

— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.

— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.

— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.

Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги — дерев’яні.

Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». «Дивна фраза», — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки-но пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.

Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня-ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.

— Ти їстимеш? — із жахом спитав Зенон-каптурник.

— А що? — здивувався принц. — Усе, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — їстиму і я.

— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.

— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:

— Не боїшся, що отруять?

— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…

Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.

Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.

— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.

— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.

Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.

— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.

Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:

— Ти ж хочеш мене?

— Хочу. Бо я чоловік. Але…

— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.

— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину, — там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!

— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.

— Ти про що? — остовпів капітан.

— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…

— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!

— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.

— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:

— Добре, капітане!

Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і — відірвав від себе:

— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!

— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка