Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

— А чи давно, — запитав раптом товстий Ілько, — люди почали пробувати робити дощ?

— А вже близько сотні років тому, — відповів дід, — у фізиці було відоме таке явище, як електричне осаджування вологи. І вже років вісімдесят тому були зроблені цікаві спроби, та їм не надавали великого значення, вважаючи це за випадкові явища.

Казка про літаючого змія, що пашить вогнем і палає блискавками, обернулась на правду. Тільки змій цей був значно скромніший — він нікого не хапав і не ковтав, а просто собі робив дощик.

Кажуть, що, наприклад, у 90-х роках минулого століття старий французький вчений Бодуен в Алжірі зробив електричного змія і пішов з ним у поле. Всі дивом дивувалися, коли він випустив в небо цього чудного змія, пронизаного електричним зарядом. І от навколо змія виникли білясті туманні плями, і серед сліпучого чистого неба на очах у всіх виросла невеличка хмарка. Із цієї хмарки незабаром полився дощик. Кілька крапель упали на лисину цього поважного вченого, і він почав несамовито реготатись. Уявіть собі, як весело сміявся цей дідусь, уперше створивши хмарку. А всі думали, що він не при собі! Цими літаючими зміями пізніше почали цікавитись в Японії. Там у 1901 році ціла група таких зміїв вкрила ясне-яснісіньке небо. І от аж через десять годин почали виникати хмарки, а потім ніби пішов дощ.

Нащо я почав вам про це розповідати?.. А я просто хотів вам показати, яку величезну путь пройшли люди, щоб від маленького змія, до якого підводився якийсь крихітний заряд, дійти аж до нашого велетня «Переможця». А знаєте, хто перший почав думати про керування дощем у старій дореволюційній Росії? Це був вчений Каразін — отой, що заснував Харківський університет. Цікавий був старий. І зважився писати цареві, що погодою можна керувати.

Майя обхопила ззаду діда міцними рученятами і дала йому своє замовлення на оповідання.

— Не пущу, діду, поки не розкажеш, не пущу. Розкажи мені про щось страшне, знаєш, про що?..

— Я знаю, — жартівливо сказала Галинка, — мабуть, про блискавку.

Всі засміялись, а маленький Іванько закричав:

— Вона бреше. Вона павука аж ніяк уже не боїться. Отож і блискавки не злякається!

— Ясно! — задерикувато сказала Галинка. — Мені блискавка тепер дуже подобається.

— Ні, я не про блискавку, — сказала Майя. — Я знаю, блискавка — це розряд електрики в хмарі. — А от розкажи про посуху. Що таке посуха?

— Отакої! здивувався Ілько. — Посуха? Це коли спека і все засихає. Що ж тут розказувати?

— Ні, я розумію, — сказав дід Омелько. — Майя хоче знати, від чого бувають у нас посухи. Правда?..

— Правда!.. — закричала Майя.

— От я й розповім про це, — сказав дід Омелько. — Посухи бувають тоді, коли в атмосфері безупинно нагріваються повітряні маси, і тому вони стають надто сухими. Буває і холодне повітря з полярних країн суне на південь і нагрівається в цьому поході. Коли ж у нас трапляються великі, як то кажуть, рекордні посухи, то це дуже страшна річ, як правильно зазначає Майя. А це буває в певні роки, в певні періоди. Це буває тоді, коли великі арктичні маси повітря котяться з півночі на південь, нагріваються і висушуються. Одні спускаються через північ Скандінавського півострова, інші — через його південь. Або одні йдуть через Скандінавію, а інші через Карське море. Густі повітряні маси утворюють дільниці високого тиску повітря, або антициклони. І от схрещування цих шляхів густих повітряних мас приводить до впертих посух. У гребенях та сідловинах між двома антициклонами народжується суховій. Він особливо страшний тим, цей сухий пекучий вітер, що дме не тільки вдень, а й уночі. Коли посуха без суховію, втомлені, знесилені рослинки відпочивають хоч уночі; коли ж дме суховій, він і вночі випиває з них останні крапельки вологи…

Буває й таке, що саме на Україну інколи приходять не тільки арктичні повітряні маси, але й сухе тропічне повітря з далеких жарких країв…

Тут дід зупинився… В цю мить залунали радісні вигуки:

— Хмари!.. Хмари!.. Ціла навала хмар!.. — радісно закричали діти.

Справді, з заходу почали насуватися білі громаддя. Це були величні кораблі хмар… Вони підпливали все ближче, затягаючи небо. І тоді загойдався «Переможець» і плавно пішов їм назустріч.

— Ой, — раптом сказала Галинка, — а може, зараз будуть блискавки?..

З поверненням розвідки вся станція немов завмерло у великому напруженні.

Це напруження, мов той хвилюючий вітер, розлилось по всіх каютах «Переможця», війнуло в очі його меш капців, наснажило їх ще більшою енергією.

Воно захопило і Мака: «Таємничий острів», попсований Мухою, і досі самітно лежав під канапкою. Мак зранку не був у своїй кімнаті.

Він нечутно блукав по каютах, дослухаючись серце і очима до цього великого напруження. Мак звик всюди супроводити батька, бути присутнім при всіх його нау, кових експериментах, і це виробило в ньому особливу поведінку. Він умів ніде не заважати. Коли йшла важлива робота, Мак ставав «невидимкою», як жартуючи говори» Горний. Хлопчик ходив зовсім нечутно, але нерідко його маленька рука несподівано нагадувала про його присутність, вчасно допомагаючи в якійсь дрібничці… Чи тільки збирався Горний взяти якийсь інструмент, щоб вивірити якийсь прилад, чи треба було Раї увімкнути для чогось струм, чи турбував Грицька порох, що притрусив ізоляційні частинки малесеньких електрометрів, — завжди маленька смуглява рука Мака ставала в пригоді. Мак навчив