Українська література » Інше » Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Читаємо онлайн Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская
з дітьми.

По селу вже скрізь рознеслась чутка про дощ.


Вона полетіла на рівні квадрати ланів, на склади машин МТС, до алей парку, у вікна веселих будиночків. І сотні очей задивились вгору, чекаючи дощових хмар.


Цілі тисячоліття нерозгадані закони стихій обмежували грандіозні плани людства. Страшна посуха обертала квітучі лани на пустелі. Люди хитрували; вони висували проти посухи барикади ліпших смуг, будували канали, щоб перенести воду з далеких річок. Посуха ніби відступала, а потім робила напади з новою люттю.


Прадіди дивились на небо з жахом і покорою. А тепер народилось покоління сміливих, що навчилось керувати законами неба.


Діти бігли попереду діда і приспівували:


— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.


Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.


Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.


Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.


Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.


Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно, сам входив у смак того, що несе дощ.


 






НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

 



З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.


Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.


— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!


— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?


— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!


— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.


— Добре, — погодився старий.


Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.


— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.


— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!


Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!


— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..


Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!


— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.


Дід замовк, бо в небі промчав радіолітак. Він на мить завмер у повітрі, а потім причалив до «Переможця» і зник, провалившись у його бік. За ним полетіли два круглі автомати. Їх так само ковтнув «Переможець».


— Розвідка повертається! — урочисто сказав дідусь.


— «Мушка»! «Мушка»!.. Он і «Мушка»! — закричала Галинка.


Справді, у повітрі залунало тихесеньке музичне вуркотіння, і над ними пронеслась «Зелена мушка». Вона теж влетіла в «рот» дирижабля, і знову небосхил завмер спокоєм.


— Ну, — сказала вожата, щоб розрядити тишу напруженого

Відгуки про книгу Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: