Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Передусім надзвичайно значущим є те, що ми отримали цей спадок від іберійської нації. Іспанія та Португалія разом із Росією та балканськими країнами (а також у певному сенсі з Англією) є містками, через які Європа спілкується з рештою країн світу. Тож вони являють собою прикордонну та перехідну зону, інколи менш обтяжену цією європейськістю, яку, утім, вони зберігають як необхідне надбання.
Саме починаючи з епохи великих географічних відкриттів ці дві країни рішуче вийшли на європейську арену. Цей припізнілий вихід матиме неабиякий відбиток на їхній долі, визначаючи численні особливі риси історії обох країн та їхнього духовного становлення. Відтак з’явилося суспільство такого типу, яке розвивалося у певному сенсі майже осторонь своїх європейських сусідів, які не могли дати їм жодного нового поштовху, якого ці суспільства не несли б у своєму зародку.
На якому ж фундаменті здебільшого ґрунтувалися форми суспільного життя цього регіону, завислого між Європою та Африкою, який простягається від Піренейських гір до Гібралтара? Як пояснити більшість цих форм, не вдаючись до більш-менш туманних тлумачень, які ніколи не привели б нас до суворої об’єктивності?
Власне, порівняння цього регіону з іншою Європою, розташованою за Піренеями, дозволяє підкреслити одну досить особливу рису мешканців Піренейського півострова, рису, яка далеко не притаманна, принаймні у такій саме інтенсивності, будь-якому їхньому сусідові по континенту. Річ у тім, що жоден із їхніх сусідів не зміг розвинути до такої крайності цю культуру особистості, яка, здається, і є вирішальною характеристикою еволюції піренейських народів із незапам’ятних часів. Дійсно, можна сказати, що надзвичайна важливість власної цінності людини, незалежності кожної людини щодо собі подібних у часі та просторі є чинниками, які обумовили національну неповторність іспанців і португальців. Для них показник гідності людини передусім визначається цим простором, в якому їй не потрібно залежати від інших, в якому вона не потребує нікого, в якому вона цілком самодостатня. Кожна людина — дітище самої себе, свого власного зусилля, своїх чеснот... А верховні чесноти цієї ментальності настільки могутні, що інколи позначаються не тільки на поставі, а й навіть на зовнішності людини. Найповніший прояв цього вже було втілено в стоїцизмі, який з незначними послабленнями є національною філософією іспанців ще від часів Сенеки.
Це поняття чудово відображає одне суто піренейське слово — «гордовитість», слово, яке спершу позначало ідею зверхності. Але боротьба та суперництво, які припускає це слово, таємно схвалювались і викликали захоплення, поети їх виславляли, моралісти їх рекомендували, а уряди їх підтримували.
Саме цим пояснюється притаманна піренейським народам надзвичайна кволість організаційних форм, усіляких асоціацій, які передбачають солідарність і порядок. На землі, де всі барони, неможливо досягти тривалої колективної згоди, якщо тільки вона не нав’язується якою-небудь зовнішньою силою, яку поважають і бояться.
Успадковані привілеї, які, до речі, ніколи не мали вирішального впливу в іберійських країнах, принаймні настільки вирішального та потужного, як у землях, де пустив глибоке коріння феодалізм, не потрібно було скасовувати, аби ствердилися принципи індивідуальної конкуренції. Слабкістю суспільної структури та відсутністю організованої ієрархії пояснюються й деякі найхарактерніші епізоди історії іберійських націй, у тому числі Португалії та Бразилії. Анархічні елементи завжди з легкістю тут приживалися, користуючись пособництвом або похмурою байдужістю суспільних інституцій і звичаїв. Ініціативи, навіть такі, що задумувались як конструктивні, постійно були спрямовані на роз’єднання, а не на об’єднання людей. Урядові укази з’являлись у першу чергу через необхідність стримування й приборкання блискавичних людських пристрастей і дуже рідко мали безпосередній і сталий зв’язок з рушійними силами.
Отже, брак зв’язаності у нашому суспільному житті не є суто сучасним явищем. І саме тому глибоко помиляються ті, хто вбачає в поверненні до традиції, у власне традиції єдиний можливий захист від притаманного нам безладу. Настанови й розпорядження, які розробляють ці ерудити, — це насправді хитромудрі творіння духу, які відрізняються від цього світу та є протилежними йому. Наша анархія, наша нездатність до сталої організації є, на їхню думку, не чим іншим, як відсутністю єдиного порядку, який здається їм необхідним і ефективним. Якщо ми будемо чітко дотримуватися його, то ієрархія, яку вони настільки звеличують, потребуватиме саме такої анархії, аби виправдати саму себе та здобути необхідний авторитет.
Чи можна назвати легітимним у будь-якому разі це звернення до минулого у пошуках стимулу для кращої організації суспільства? Чи не означатиме це, навпаки, лише нашу нездатність до спонтанного творчого процесу? По-справжньому живі епохи ніколи не були за наказом традиціоналістськими. Середньовічна схоластика була творчою тому, що була актуальною. Ієрархія думки підкорювалася космогонічній ієрархії. Колективність людей на землі була не чим іншим, як простою параболою й блідим віддзеркаленням Божого міста. У філософії святого Фоми Аквінського ангели, які входять до трьох порядків першої сфери, а саме Херувими, Серафими та Престоли, відповідають людям, які створюють антураж і найближче оточення середньовічного монарха: допомагають королю у здійсненні його власних повноважень, будучи його міністрами та радниками. Ангели другої сфери, Володіння, Сили та Влади, є по відношенню до Бога тими, ким для короля є губернатори, призначені ним керувати різними провінціями королівства. І нарешті, ангелам третьої сфери у граді земному відповідають виконавці влади й урядовці другорядного рангу[1].
Якщо середньовічне життя прагнуло красоти й гармонії та ґрунтувалося на ієрархічній системі, то цілком природне те, що навіть у Раю існують ранги святості, про що Беатріче розповідає Данте. Природний порядок — це не що інше, як недосконала та віддалена проекція вічного Порядку. Ось як Беатріче його пояснює:
